Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

Щоправда, в останній момент подумала, що без Мишка їй буде самотньо.

— Хто тобі знову розквасив пику? — запитав Віскас.

— Мишка бігла, — Аспірин поправив темні окуляри, — хвостиком махнула…

Віскас не посміхнувся.

Слухаючи, як пульсує ритм, дивлячись, як стрибають тіні в плямах фіолетового, синього, яскраво-жовтого світла, Аспірин раптом відчув себе заклиначем змій.

Вони підвладні йому зараз. Він піддасть драйву, розкочегарить їм пульс, нехай кожен відчує себе переможцем усесвітніх перегонів: тисяча сперматозоїдів загинули по дорозі, а один-єдиний дістався і вижив — лідер! Обраний! Я! А коли вони втомляться, Аспірин додасть еротики: знемагаючи в обіймах одне одного, вони розм’якнуть і розслабляться, і забажають продовжити перегони по задоволення, і тоді він знову додасть їм драйву, і настане — коли-не-коли — загальне щастя.

Вони ніколи не здобудуть «Оскара», не підведуться після сходження на вершину Ельбруса, вони, найімовірніше, навіть не стрибнуть жодного разу з парашутом. Але почуття, яких вони спізнають з волі Аспірина, не поступаються екстазу дебютанта під шквалом оплесків. Він творить їм — конструює, тут і зараз — не просто розвагу, не просто вечір, але інше, яскраве життя.

Він шаман великого племені — це почесна місія. Нічні танці сакральні. І він творець, чорт забирай, тому що світ недосконалий!

Його охопив кураж — незвичайний, професійний, як перед виходом на сцену. Ні: подібне відчували, напевно, гладіатори, коли піднімалися дверцята клітки, і перший лев вибирався, мружачись, на білий пісок арени.

Піт висихав на скронях, стягуючи шкіру. Пульсував синець, замазаний гримом. На танцювальному майданчику верещали й обнімалися.

З темного кутка на Аспірина дивився уважний, як кобра, Віскас.

Наступного дня, годині о дванадцятій, коли Аспірин валявся в ліжку, а Олена пиляла скрипку, задзвонив телефон.

— Привіт, — сказав Віскас. — Можна до тебе зайти?

— Та я тут, — Аспірину не подобався такий поворот подій, — без фрака, так би мовити. Сплю.

— А дочка твоя?

— Займається… До чого тут дочка?

— Олексію, — сказав Віскас, — давай десь перетнемося. Де ти гуляєш сьогодні ввечері?

— Я сьогодні не гуляю. Пика набита не дозволяє.

— Тоді я зайду.

— Вибач,— сказав Аспірин.— Мені справді… сьогодні не до гостей.

— Що, зовсім? — У голосі Віскаса почулися неприємні жорсткі нотки.

— Так, — зніяковів Аспірин, — а що?

— Олексію, я з тобою, так би мовити, по-дружньому раджуся… Спочатку ці крадії, яких у тебе в квартирі пошаткували. Які потім потрапили в дурку. Тепер… у тебе всі вікна в машині цілі?

— Вітю, я тебе не розумію. А якщо цілі?

Віскас поморщився. Якось по-собачому почухав за вухом.

— Та мені ти можеш сказати… Я до тебе сам знаєш як ставлюся. Добре. Ти — хороший мужик, і талант до того ж. І якщо я бачу, що в тебе неприємності… не можу просто так дивитися й чекати.

— А чому в мене неприємності?

— Тому що двічі вже… Один раз — ну, склалося так, випадок, два мужики одразу здуріли. А вже другим разом… Добре, поласилися хлопці на твою тачку. Вони не праві, звісно. Але ж мужика підкинуло, як м’ячика, зламало шию. Як? Хто? Ніхто не знає… Тіні, мовляв, чудовиська… демони… Добре, що я вчасно прочитав оце, — Віскас жбурнув на столик перед Аспірином «Заборонену правду» півторамісячної давності.

«Дорога редакціє! Пише вам Олексій Г. Знаю, що ніхто мені не повірить. Радше назвуть божевільним. Тому я не зважуюся написати тут своє прізвище…»

У Аспірина заклало вуха.

— Зачекай, Вітю, — почав він повільно. — А ти звідки знаєш хлопців, які поласилися на мою тачку? Кого підкинуло, як м’ячика? Хто тобі сказав?

Віскас похитав головою, ніби хотів сказати: ну от, знову ти про дрібниці замість головного.

— Олексію, я ж твої інтереси захищаю. Я майже переконав там когось… на тебе особисто не ображатися. Адже ти тут ні до чого. Правда?

Він перевів погляд на газету. Якраз над листом була ілюстрація — кадр із третьосортного фільму жахів.

— Вітю, я так гроші заробляю, — тихо сказав Аспірин. — Там далі про клонованих мавп, які бабусю зґвалтували… Ти ж не віриш?

Віскас зітхнув. Крізь нещільно причинені двері до кімнати проникали розмірені, жорсткі гами.

— Вона живе в тебе? Так і живе?

— Так і… а що?

— Нічого… Можна було б уявити, що це ти раптом під крутого косиш, рвеш людей голими руками. Але ж не ти.

— Отже, ведмідь? — Аспірин засміявся.

— Послухав би людини, яка тобі добра бажає, — сумно сказав Віскас. — Я питаюся — ти можеш віджартуватися. А коли тебе серйозні люди запитають — що це в тебе за фіґня?

Аспірин розлютився і злякався одночасно.

— Вітю! — Він говорив пошепки, намагаючись не коситися на двері. — Ведмедик-трансформер — це до психіатра. Тебе ж першого твої серйозні люди до нього направлять. А от якщо на мене ще хтось наїде — пробач. Подумай, як будеш виправдовуватися.

Віскас насупився:

— Не зрозумів?

— Та зрозумів…— Аспірин відвернувся, уже шкодуючи про сказане. — Якби ті хлопці набили мені пику і відібрали машину — тоді нічого, молодець, Олексію. А якщо… одним словом, якщо хтось іще націлиться на мене або на Олену — я ні за що не відповідаю.

Гама за дверми обірвалася.