Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

class="book">Віскас був людиною залізної витримки, тому нічого на це не сказав. За п’ять хвилин Аспірин із полегшенням опустився на шкіряне сидіння, ще за півгодини входив у квартиру— насторожено, як розвідник на чужу територію.

Світло горіло лише в передпокої і в кухні. Аспірин стягнув взуття; у вітальні увімкнулася настільна лампа.

— У тебе немає чогось… щоб збити температуру? — запитала Олена дивним, деренчливим голосом.

— На кухні в аптечці, — озвався він, вішаючи куртку в шафу.

— Я дивилася. Там тільки зеленка й кондоми.

«Ну то візьми собі кондом», — хотів сказати Аспірин, але стримався.

Він зачинив за собою двері спальні й одразу ж, не роздягаючись, повалився на ліжко. Біль і втома повернулися, помножені на звичайну розслабуху після сету. Треба було прийняти душ, треба було переодягтися — але Аспірин лежав і дивився в темну стелю. Найдужче йому хотілося зараз просто зникнути з цього світу. Закрити очі — й адью.

У сусідній кімнаті закашлялася Олена. Аспірин крізь стіни, крізь зачинені двері почув, як усередині в неї щось клекоче, аж ніби рветься. Він підвів голову: може, вона навмисно це робить, щоб привернути увагу?

Кашель. Пауза. Новий напад кашлю. Моторошного, слід визнати, кашлю. Може, в неї туберкульоз?!

Стогнучи від болю, він підвівся. Зазирнув у вітальню. Горіла настільна лампа; Олена напівсиділа на канапі, скорчившись, загорнувшись у тонкий плед, кашляла й трусилася.

— Тільки не бреши, що тяжко занедужала. Ти взагалі не повинна хворіти, гостя з майбутнього, блін.

Вона нічого не відповіла. Навіть не глянула в його бік. Лице в неї було жовтувато-бліде, із занадто яскравими плямами рум’янцю. Ніс загострився.

А якщо вона помре, подумав Аспірин, що мені робити?

Погляд його впав на Мишка, що сидів поруч, під рукою в Олени. Плюшевий ведмідь здавався геть байдужим.

Аспірин повернувся до себе. Приліг, задивився в стелю. Олена за стінкою кашляла — глухо, в подушку. А може, в Мишка.

Цокав годинник. Надворі загавкав собака, увімкнулася й вимкнулася чиясь сигналізація. Аспірин згадав про своє понівечене авто — сьогодні він відвів його в гараж, але сил на спілкування з механіками вже не було…

Олена кашляла.

Чортихаючись, він підвівся, пройшов на кухню й заглянув до аптечки. Попри купу шкідливих навичок, Аспірин був навдивовижу здоровою людиною — в аптечці, крім згаданих Оленою кондомів, лежала упаковка «Антиполіцая», пачка пластирів і непочата коробочка снодійного.

Снодійне Аспірин про всяк випадок сховав. Сам не знаючи чому Інтуїтивно.

Початок третьої ночі. Аспірин і гадки не мав, де нічна аптека. Згадав: сьогодні чергує консьєржка тьотя Світлана, вона живе в сусідньому під’їзді, у неї, напевно, є ліки.

Будинок спав. Шум ліфта здався дуже голосним, Аспірин навіть здригнувся. А якщо він застрягне зараз — невже так і сидітиме в пастці до ранку?!

Він зійшов східцями.

Тьоті Світлани не виявилося на місці. На зачиненому віконці будки красувалася записочка: «Зараз буду». Аспірин роззирнувся. Гарний заголовок: «Доктор Аспірин у пошуках жарознижувального». Хоча ні, довге слово не вкладається в ритм. Треба б так: «Доктор Аспірин у пошуках проносного»…

Ляснули вхідні двері. Вірніше, ледь стукнули, але в тиші нічного будинку кожен звук здавався подією. Аспірин обернувся; увійшла жінка з парасолем під пахвою, сусідка. Вони віталися вже років зо п’ять, але він не знав її імені й навіть не пам’ятав, із третього вона поверху чи з четвертого.

Побачивши Аспірина, жінка на мить напружилася. Потім заспокоїлася — впізнала.

— Доброго вечора.

— Доброї ночі, — пробурмотів Аспірин і побачив себе її очима: пом’ятий, побитий, не цілком адекватний суб’єкт. — Ви не знаєте, де нічна аптека?

— На розі в метро, — сказала жінка. — Але там сьогодні зачинено… — І після паузи додала: — А що?

— Мені потрібне жарознижувальне. Яке-небудь. Збити температуру.

— Ви хворі?

— Не я.

— «Фервекс» вас влаштує?

— Так. Звісно. Його можна давати дітям?

В жінчиних очах щось змінилося.

— Скільки років?

— Приблизно одинадцять, — сказав Аспірин і відразу пошкодував. — Ну, тобто одинадцять, я мав на увазі.

— Можна, — сказала жінка. — Ви в якій квартирі? Я вам занесу.

— У п’ятдесят четвертій. — Аспірин відчув полегшення.

* * *

Вона подзвонила в двері за п’ять хвилин.

— Вибачте… Аспі… Аспірин?

— Олексій, — сказав він.

— Вибачте. Ось «Фервекс», його треба всипати у склянку з теплою водою, і ще я знайшла в себе «Колдрекс».

У вітальні моторошно закашлялася Олена.

— Нічого собі, — сказала сусідка. — Лікаря викликали?

— Ні, — відповів Аспірин.

Сусідка насупилася. На чолі в неї проступили дві вертикальні зморшки, які не змогло прикрити навіть пишне волосся.

— Відхаркувальне даєте?

— Що?

Сусідка зазирнула в кімнату. Олена ніяк не відреагувала — вона й далі сиділа, скорчившись, заплющивши очі.

— Як можна було довести дитину до такого стану! — різко сказала сусідка. — Яка в неї температура?

Аспірин не відповів. Сусідка зміряла його обуреним поглядом і без запрошення пройшла в кімнату. На ногах у неї були домашні капці.

— Привіт. — Вона сіла на диван поруч з Оленою. Та нарешті повернула голову. — Як ти почуваєшся?

— Зле, — сказала Олена, і голос у неї звучав відповідно. — Це минеться. Це застуда. Дрібниці.

— Звісно, минеться, — запевнила сусідка. — Але треба збити температуру… І я зараз принесу відхаркувальне. У мене є «Доктор