Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Що ти робиш сьогодні увечері? — запитав він просто так, за інерцією, наперед знаючи, що почує у відповідь.

— Іду в баню, — зі смішком сказала Дарка. — З дівками. А що?

— Я нудьгую, — сказав Аспірин.

— Не нудьгуй. — Дарка голосно позіхнула. — Знаєш що? Йди ти теж. У баню.

І слухавка забібікала гудками.

Аспірин довго сидів у машині, набундючившись, поклавши лікті на кермо. З Даркою їх пов’язувало майже півроку безхмарних необов’язкових стосунків. Ясно, що рано чи пізно цей романчик себе б вичерпав — «усе коли-небудь закінчується», як справедливо співається в колись популярній пісні. Але щоб отак…

Цій маленькій гидоті, ким би вона не була, знадобилося лише тиждень, аби вщент розбити особисте життя Аспірина. І він сидить тепер як обпльований. Дарка його, бачте, послала… І хто вона така, ця Дарка?!

Насуплений як хмара, Аспірин завів мотор. Він поїхав у ЖЕК — там, у бетонному підвалі, схожому на катівні Лук’янівки, розташувалася дитяча кімната міліції.

— Це не наша компетенція, — сказала жінка у формі. — Займатися дитиною, що не вчинила правопорушення, ми не маємо права.

— Тобто треба дочекатися, коли недолітка когось заріже? — похмуро запитав Аспірин.

Інспекторка, досі байдужа, тепер глянула на нього вороже:

— Ми робимо, що можемо. Знаєте, скільки у нас бомжат? А у вашому випадку, наскільки я розумію, дівчинку не на вулицю викинули?

— Але ж ви можете принаймні перевірити, чи не в розшуку ця дівчинка? Може, десь батьки сивіють, а вона сіла на потяг — і шасть…

Аспірин говорив і згадував чистенькі шкарпеточки в червону смужку— такими він побачив їх, коли Олена вперше роззувалася в передпокої.

Напрасована нова футболка. І ні копійки грошей. Якщо вона приїхала, то не потягом.

Інспекторка увімкнула допотопний комп’ютер. Аспірин чекав.

— Гримальська Олена Олексіївна не в розшуку, — сказала інспекторка.

— Може, це вигадане ім’я. Може, її звуть інакше. Інспекторка зітхнула. Їй дуже не подобався Аспірин.

— У нас у коридорі на щиті фотографії зниклих, бачили? Шукайте серед них свою. Якщо немає, нічим не можемо допомогти.

—А якщо я напишу заяву, що вона в мене… — Аспірин зам’явся, — ну, що вона… вкрала в мене щось, вона неповнолітній правопорушник. Що тоді?

Очі інспекторки в цей момент нагадали Аспірину очі Мишка — такий же пластмасовий погляд.

День був похмурий, і вже о восьмій довелося увімкнути фари.

— З вами «Лапа-Радіо», — воркотала в динаміках Танька Поліщук, із якою Аспірин якось переспав. — Ми з вами, ви з нами, всі ми разом цього літнього вечора, а вечір — найкращий час для відпочинку і мрії, нумо ж разом помріємо про те, що чекає нас в останні літні дні, адже серпень — це вечір літа, а вересень — ранок осені, ранок змінює вечір, і так буде завжди…

Аспірин звернув із шосе на ґрунтову дорогу. Стемніло, він увімкнув дальнє світло. Дорога від дощів розкисла, у вибоїнах стояла вода. Кобура пістолета муляла й дратувала. Ну що вдієш, не ковбой він, туго набитий гаманець чи кредитна картка дають сучасному чоловікові значно більше впевненості, ніж сумнівний ствол під пахвою. На жаль, у справі, яка привела Аспірина увечері в темний ліс, ні гаманець, ні кредитка не могли допомогти.

— Далі треба пішки, — сказав він Олені. — Не проїдемо, загрузнемо. Бачиш, яка дорога?

— Що ж ми, машину покинемо? — запитала Олена здивовано. — І речі?

— Звичайно, ні. — Аспірин імпровізував на ходу. — Нам треба дійти до сторожки. Там знайомий лісник, у нього є трактор. Він трактором підхопить машину й привезе до дач. А ми тим часом уже будемо пити чай і слухати музику…

Про музику він додав для того, щоб Олена скоріше послухалася. Іншій дитині, мабуть, треба було пообіцяти телевізор із каналом «Фокс Кідз».

— Темно, — сказала Олена. — І буде дощ.

— Нічого, йти недовго.

— Я візьму Мишка. Відчини багажник.

— Не треба, — сказав Аспірин, мабуть, занадто поспішно. — Якщо піде дощ, він же геть змокне!

Як не дивно, аргумент подіяв. Олена не спитала, чи не змокнуть вони з Аспірином, і як щодо плащів, і як щодо парасольок, — вона просто пішла за ним по дорозі, й авто з вимкненими фарами незабаром зникло з очей.

Аспірин світив ліхтарем під ноги. Дорога справді була погана: довелося йти по узбіччю, по мокрій траві, розсуваючи перед собою гілки й розганяючи полчища комарів.

— Крізь джинси не прокусить, — бурмотів Аспірин. — Тебе комарі люблять? Яка в тебе група крові?

— Не знаю.

— Погано, треба знати…

— Довго ще?

Попереду було темно, й позаду було темно, і, крім шелесту гілок та скрипу стовбурів, нічого не було чутно.

— Прийшли, — сказав Аспірин і обернувся.

Олена стояла, мерзлякувато зіщулившись, заховавши руки глибоко в кишені куртки. Смужки-світловідбивачі, нашиті на рукавах, спалахнули білим, коли Аспірин спрямував на Олену промінь ліхтарика. «Як тоді, у підворітті…»

— От що, подруго, — мовив він, силкуючись, аби голос не тремтів. — Зараз ти скажеш мені правду. Хто ти, звідки взялася і що тобі від мене треба. А якщо не скажеш — я тебе прив’яжу до дерева й покину. Місце тут глухе…

Олена мовчала. Аспірин посвітив їй ліхтариком просто в очі. Вона замружилася й прикрила лице долонею; тих хлопців у під’їзді вона боялася більше, подумав Аспірин і розлютився.