Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко
Аспірин всівся на бильце крісла. Дівчинка не розплющувала очей і взагалі, здається, не помічала його присутності. Лице її не виглядало розслабленим: Олена проробляла, очевидно, неабияку внутрішню роботу.
Аспірин пригадав, як вона підібрала на піаніно мелодію, від якої в нього ледь дах не поїхав. І ці струни, які вона не наважувалася взяти, і тоді гість у камуфляжних штанах упустив їх на підлогу…
Кутик пакета зі струнами визирав із кишені Олениної спортивної куртки. Аспірин підійшов навшпиньках, двома пальцями взявся за цей кутик…
Олена розплющила очі. Її рука вже тримала Аспірина за зап’ястя: боляче й чіпко.
— Відпусти, — сказав він різко.
Вона випустила його руку. Накрила долонею струни, глибше заховала в кишеню. Зняла навушники:
— Навіщо ти це робиш?
— Що?
— Навіщо ти поліз?
— Хотів перевірити, чи ти геть вирубалася, чи ще щось сприймаєш. — Аспірин посміхнувся. — Розляглася, як зомбі в нірвані… Може, тобі Катю Лель поставити?
— Не треба мені Катю Лель. — Олена знову насунула на голову навушники. — Будь ласка, не заважай мені.
— Так?!
Аспірин вимкнув музичний центр. Став перед диваном, уперши руки в боки:
— Не заважати, так? Ще чого? Посуд не митий, вдома їсти нічого, хліб запліснявів… Ану біжи в магазин!
Не кажучи ні слова, Олена встала й пішла в передпокій. Аспірин потягнувся слідом:
— Три дні поспіль дупою диван протираєш, юний Моцарт, блін… Сподобалося, так? Зручно в тата на шиї?
— Що купити? — безсторонньо поцікавилася Олена, взуваючи кросівки.
— Ти господиня, тобі видніше! М’ясо якесь має бути в домі, овочі… ось тобі гроші, решту принесеш.
Він замкнув за нею двері й перевів подих. Ось, виходить, як. І так можна. Побачимо…
Він вийшов на кухню й одразу ж побачив Мишка, що розсівся на стільці. Пластмасові очі дивилися поверх Аспіринової голови.
Аспірин вилаявся. Плюшевий ведмідь, як і слід було очікувати, залишився до лайки байдужим. Аспірин простягнув руку, бажаючи взяти іграшку й роздивитися уважніше, але в останній момент засумнівався. Він уже готовий був проявити легкодухість, коли задзвонив телефон і позбавив його вибору.
Телефонував Віскас, і був він у чудовому настрої.
— Кальченко Любов Віталіївна таки мешкає в місті Первомайську, і вона, між іншим, заміжня. Так що твоя крихітка змилася від вітчима, швидше за все, або просто захотіла легких канікул… Моя тобі порада: дай їй грошей, посади на потяг і — вперед.
— А якщо вона не захоче?
— Тобто як не захоче? Ременем по дупі, і не мороч мені більше голови!
Аспірин мляво подякував Віскасу за допомогу. Вітя Сомов радше повірив би в плюшевого ведмедя-вбивцю, ніж у той банальний факт, що Аспірин ніколи не спав у Криму ні з якою Любою… Втім, тепер він і сам не був певен у цьому. Більше десяти років минуло — він тоді був молодий, легкий на підйом, міг змотатися в Крим просто так, на вихідні, жити в наметі, харчуватися рапанами й мідіями, а навколо ходили табунами веселі дівчата з довгими засмаглими ногами…
Аспірин зітхнув, раптом відчувши себе старим. Юність давно минула; тепер його в намет і калачем не заманиш, подавай номер люкс із усіма зручностями. Може, Віскас і має рацію, може, й була Люба… Аспірин колись читав у якомусь журналі, що дітей, які народилися в результаті курортних романів, у лікарнях називають пролісками — вони з’являються на світ ранньою весною.
Цікаво, коли в Олени день народження?
Він поліз у ящик стола і витяг запаяне в ламінат посвідчення. П’ятнадцятого березня. Он воно що.
У квартирі стемніло. Там, надворі, знову йшов заливний дощ. Аспірин сидів на дивані й посміхався: ну його все на фіґ, досить ребусів. Нехай буде Люба. Нехай буде Крим. Нехай у нього буде позашлюбна дочка, добре, переконали. Цей босоногий — її вітчим-албанець. Чому албанець? А фіґ його зна, не наша справа. Диктофон? Зламався або заглючив. Мишко? Аспірин нервово засміявся. Дуже любить мед Мишко, а чому — не зна ніхто… Ні-ні, нехай Віскас має рацію: вона його позашлюбна дочка, у неї в сім’ї проблеми, їй захотілося легких канікул. То що ж, новоявлений татусю? У Мак-Дональдз він її зводив, завтра поведе ще в зоопарк. Якщо зайде мова про аліменти, нічого страшного, він відрахує її матінці — від офіційної зарплати, звісно… Ну, буде надсилати подарунки на свята. Коли-небудь купить путівку в санаторій. Люба заміжня, отже, влаштована.
Усе ще посміхаючись, він знову пішов на кухню: хотілося кави під цигарку. Він потягнувся до чайника — і завмер.
Мишка на стільці не було.
Аспірин нагнувся, сподіваючись — дуже сподіваючись — побачити ведмедика під стільцем на підлозі. Але й там не було нічого, крім хлібних крихт.
Блін, сказав сам собі Аспірин. У квартиру ніхто не заходив. Чи заходив?..
Він швидко пройшовся по кімнатах, заглянув у ванну, в туалет, на балкон. Проклинаючи все на світі, поліз під ліжко, відчинив шафу-купе в передпокої. Ніде не було й сліду чужої присутності, але ведмедя також не було, от у чому заковика, таж Аспірин, сидячи у вітальні, ніяк не міг пропустити повернення Олени…
У якої до того ж немає ключа.
Дощ надворі все лив і лив. У домі стало так темно, що довелося увімкнути світло.
Я ж його бачив, усоте казав собі Аспірин. Я ще хотів його взяти… І тут подзвонив Віскас…
Він обнишпорив кухню, заглядаючи навіть у навісні шафи. Ведмедика не було. У спальні ляснула кватирка — Аспірин підстрибнув.
— Хто тут?
Йому причулися кроки у вітальні. Виявилося, що поривом вітру протягнуло по підлозі поліетиленовий пакет.
