Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

Він став навшпиньки й сунув руку по пістолет.

І одразу ж, скрикнувши, відсмикнув її — пальці наткнулися на м’яке, ворсисте. Ведмедик лежав на шафі, плюшевим тільцем перекриваючи доступ до пістолета, — але як, чорт забирай, він міг там опинитися?!

Аспірин заледве опанував себе. Витяг із комори трубу від пилососа, піддів ведмедика і скинув на підлогу. Той упав легко й беззвучно, як і належиться м’якій іграшці. Не зводячи з нього очей, Аспірин пошукав рукою на шафі. Є! Принаймні ствол був на місці. Аспірин на мить побачив себе в дзеркалі — блідий неголений чолов’яга цілиться з «Макарова» у плюшеву іграшку…

Він знову вилаявся. Не випускаючи зброї, пішов на кухню і все-таки зварив собі кави. Закурив. Дим не бажав витягатися в кватирку і сизою хмарою кружляв над столом.

Тільки вернися мені додому, думав Аспірин. Ти мені за все відплатиш. Або ти вгамуєш свого ведмедя, — засмучений Аспірин думав у цей момент про Мишка, як дорослі зазвичай про іграшки не думають, — або забирайтеся обоє… До дідька, до диявола, у Первомайськ…

Дощ послабшав. Олена не поверталася.

Відтоді, як вона пішла, минуло вже хвилин п’ятдесят. Магазин і ринок поруч, черг ніяких немає, давно час їй повернутися.

Перечікує дощ? Тоді все одно час: он по бляшаних дашках уже не так молотить, по калюжах розходяться поодинокі кола, ось-ось вигляне сонце…

Де вона? Що вона собі дозволяє?

За півгодини Аспірин накинув куртку і нервово глянув на ведмедика, який усе ще валявся на підлозі в передпокої. Привиділось: повертається він назад, відчиняє двері своїм ключем, а назустріч йому…

Струсив головою. Захотілося футбольнути ведмедя так, щоб полетів у кімнату, під ліжко. Невже побоїться?!

Аспірин удихнув глибше — і вдарив.

Ведмідь перевернувся в повітрі, влетів у відчинені двері, вдарився об спинку ліжка і так і залишився лежати, уткнувшись мордою в підлогу.

Консьєрж дядя Вася бачив, як Олена виходила з дому — півтори години тому.

Дощ припинився, але надворі було холодно й вогко. Аспірин поблукав по базару, зайшов у магазин, та Олени, звісно, не знайшов.

А може, вона взяла ці гроші й пішла в кіно? Або в Луна-парк? Або в той же Мак-Дональдз, де їй у четвер так сподобалося?

Ясна річ. Адже Аспірин її скривдив, не дав слухати, уявіть собі, «Лоенґріна». Відібрали в немовляти цукерочку… Тепер вона сердиться на нього і просто швендяє по місту.

Аспірин зазирнув у під’їзд сусідньої дев’ятиповерхівки. Будинок був старий, із недоброю славою, кодовий замок на дверях давно зламався, і полагодити його було нікому. Перехняблені поштові скриньки безсило роззявляли залізні пащеки, навколо валялися барвистою купою рекламні листівки, було темно й смерділо сечею. Аспірина пересмикнуло. Віскас має рацію: район у нас поганий…

Він вийшов, постояв, зітхнув і рушив додому. І, вже минаючи дев’ятиповерхівку, чомусь повернувся і перевірив другий під’їзд.

Олена сиділа навпочіпки, притулившись спиною до стіни, низько опустивши голову.

— Ти чого?!

Вона стрибнула, ніби збираючись повиснути в нього на шиї, але в останню мить посоромилася, відсторонилася, взяла його за руку:

— Вони… все забрали. Ти вибач. Я нічого не встигла купити.

І розревілася.

Вона зайшла в під’їзд дев’ятиповерхівки, щоб перечекати дощ, і зустріла там трьох пацанів років по чотирнадцять. Пацани спочатку спитали закурити, потім зажадали грошей, а потім, захмелівши від її страху та власної безкарності, взялися обшукувати жертву. Був робочий день, у під’їзді нікого, пенсіонери сиділи по квартирах, налякані дощем. Пацани відібрали всі гроші, потім намацали в кишені куртки струни; тоді Олена ніби отямилась і стала відбиватися не на життя, а на смерть. Поверхом вище відчинилися двері; пацани втекли, на прощання наказавши сидіти і не смикатись, бо буде гірше…

— Із самого початку треба було битися! — Аспірин ходив по кухні, попіл його цигарки падав на підлогу, на стіл, на підвіконня. — Кричати треба було, ці щенята бояться галасу!

— У мене спочатку голос пропав. А потім вони мені рот затиснули. — Олена, здається, тамувала нудоту. — Рукою.

— Побачу — вб’ю, — пообіцяв Аспірин, стискаючи кулаки. — Якщо ти впізнаєш когось із них, якщо тільки побачиш і впізнаєш… одразу мені скажи. Ясно?

Олена кивнула.

Навколішках у неї сидів Мишко. Вона судорожно гладила його по голові, по морді, по пластмасових очах. Аспірин раптом подумав: а що, якби Мишко був там, у під’їзді, з нею?

Уявилися поштові скриньки, заляпані кров’ю аж під стелю. Аспірин замружився і струснув головою:

— Слухай, а я думав, що ти крута. Я думав, ти нічого не боїшся… крім цього свого босого чмура.

— Я боюся, — тихо призналася Олена. — Я боюся з кожним днем усе дужче. Мені… не вірилося, що тут так страшно, як він казав. А він ніколи не бреше.

Аспірин утопив цигарку в недопитій склянці чаю.

— Моя тобі порада: повертайся до себе, поки не пізно. Якщо ти будеш лякатися кожного шмаркача в темному закутку, тобі й справді нічого тут робити. Шмаркача треба бити кулаком у рильце, ногою — по яйцях, і кричати щодуху, і тікати…

Аспірин осікся. Йому раптом подумалося: а якби в нього справді була дочка, чи порадив би він їй те ж саме? Чи ходив би, не відстаючи ні на крок, у школу, зі школи, і трусився б, ні на мить не випускаючи з очей?

І як їм живеться, сучасним батькам?