Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Всі козли. Їдьмо до тебе.

Вони вийшли з клубу і впіймали таксі. Аспірину полегшало: уперше за ці дні він знав, чого хоче. На задньому сидінні авта було м’яко, але тісно, Дарка своїм золотим гострим підбором умудрилася подряпати вухо водію, той образився, але Аспірин пообіцяв доплатити «за шкідливість».

Уже піднімаючись до ліфта, він раптом застиг із відкритим ротом.

— Добрий вечір, Олексію, — сказала консьєржка тьотя Світлана.

Аспірин засмикав кадиком.

— Ти чого? — запитала Дарка.

Він втягнув її в ліфт.

— У мене там дочка, — сказав, задихаючись від нервового сміху.

— Що?!

— У мене вдома дочка, Олена з Первомайська… Ой, не можу…

— Обкурився? — припустила Дарка.

— Та ні, справжня дочка… Тобто, звичайно, я її вперше бачу…

— Не придурюйся. — Дарка насупилася. — А чого це в тебе килим у коридорі?

Килим так і стояв, згорнутий у рулон, біля дверей, як на почесній варті.

— Його кров’ю вчора забруднили. — Аспірин і далі реготав. — Тут таке було… Весь килим у крові…

Дарка випустила його руку. Глянула в обличчя:

— Аспірине… дах поїхав?

Аспірин натиснув на кнопку дзвінка — вперше, мабуть, за всі десять років, що квартира належала йому. За хвилину безупинного дзвоніння зсередини почувся переляканий дитячий голос:

— Хто там?

— Відчиняй, донечко, тато прийшов, маму привів. — Аспірин сміявся, аж заходився. — Нумо, відчиняй…

Повернувся ключ у дверях. Олена відступила в передпокій — вона була з голови до ніг загорнена в ковдру.

— А я думала, в тебе глюки, — протягнула Дарка. Кутики її губ опустилися, вона розглядала Олену з цікавістю й бридливістю, як павука-птахоїда. — Знаєш, Аспірине… сходжу я в сортир для розмаїтості.

І вона продефілювала по коридору в туалет.

— Хто це? — тихо запитала Олена.

— Не твоя справа, — сказав Аспірин. Сміятися він перестав, але в горлі пекло й досі. — От що, красуне… Бери ковдру, подушку, табуретку… бери й вимітайся в коридор.

— Куди?

— Пересидиш півгодинки, нічого з тобою не станеться… — Аспірин підхопив однією рукою табуретку, другою — дівчинку, поволік одне й інше за двері. — Ось тут сядь і сиди, я тебе потім заберу. Дзвінка не торкайся — уб’ю. Ясно?

Олена стиснула губи. Мовчки кивнула.

— От і добре. — Аспірин знову захихотів. — Куплю тобі морозива.

І він зачинив двері, клацнувши спочатку верхнім замком, а тоді нижнім.

З ванної виглянула Дарка:

— Проблему вирішено?

— Яку проблему, — пробурмотів Аспірин, вилазячи зі штанів, — яку, до дідька, проблему…

Підхопив вологу податливу жінку й потягнув у спальню, в купу не прибраних зранку простирадел.

Він прокинувся як від ляпаса.

Годинник показував сьому. Дарка сопіла, напіввідкривши рота.

Аспірин підвівся. Обійшов квартиру. Закусивши губу, глянув у вічко…

Відчинив вхідні двері.

Олена спала на підлозі, згорнувшись клубком у ковдрі. Її лице було вкрите борозенками висохлих сліз.

— Може, приміряємо ще цю сукню? — Голос Аспірина тремтів від щедрості.

— Ні, дякую. Мені не треба.

Продавщиці, що курсували мимо стійок із дитячим одягом, поглядали на них із цікавістю. Темноволоса дама років сорока хотіла бачити мелодраму — народження нової Попелюшки. Із провінційної бідності в столичну розкіш, із бездоглядності в обійми татуся, і все їй буде по заслугах — квартира, наречений і юридична освіта. Молода фарбована блондинка віддавала перевагу кримінальним сюжетам: Аспірин в її очах був демоном-спокусником, який купує душу дитини за недорогі шмотки. На щастя, блондинку майже одразу викликали до каси, і покупці позбулися її настирливої уваги.

Доки Олена купувала панчохи, шкарпетки, білизну, Аспірин ніяковів. Потім справа дійшла до крупних покупок; при вході у відділ стояла лялька-манекен у бальній сукні з корсетом і криноліном. Аспірин глянув на ціну і вирішив, що це випробування для дірявої совісті — якраз те, що треба.

— Навіщо мені? — здивувалася Олена. — Куди я в ньому?

— Відвезеш у Первомайськ, — сказав Аспірин, усе органічніше входячи в роль. — Покажеш мамі… У школу, врешті-решт, на новорічний бал…

Темноволоса продавщиця слухала і мліла. Кутики рота в Олени піднялися:

— Ні, дякую. Мені потрібніша тепла куртка. Бо вже майже осінь, і у футболці холодно…

Намагаючись не дивитися на продавщицю, Аспірин пройшов за дівчиськом у глиб задушливого відділу, де пахло новою тканиною. Вони купили Олені осінню куртку і спортивний костюм.

— А тепер виберемо сумку, — сказав Аспірин.

— Для чого?

— Щоб речі скласти. Інакше як ти повезеш усе це в Первомайськ?

Олена нічого не сказала. Аспірин купив шкільний ранець із Вінні-Пухом і заштовхав туди куплене барахло. Олена так само мовчки закинула ранець на спину.

— До речі, — недбало завважив Аспірин, коли вони проходили повз канцелярський відділ, — тобі для школи нічого не треба? До вересня залишилося кілька тижнів, а там — перший дзвоник, усе таке… Зошити? Щоденник? Пенал?

— Я не буду ходити в школу, — сказала Олена.

— Тобто? — Аспірин украй здивувався.

— Я буду ходити в музичну. — Олена дивилася повз нього. — Мені треба вивчитися грати на скрипці. Більше мені нічого не треба.

— Так діла не