Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

взялася Олена; вона працювала ганчіркою мовчки і вміло. Передпокій і вітальня помалу втрачали подобу різарні. Килим Аспірин скотив і виніс у коридор. Не знав, що робити з диваном, але Олена ухитрилася зняти чохли з диванних подушок і заштовхати їх у пральну машину. Машина, отримавши завдання на тривале прання, катала й пережовувала червоні ганчірки, виполіскувала й знову бралася жувати. Все одно доведеться викинути, думав Аспірин, слухаючи приглушене хлюпання піни.

— А я так утомилася, що навіть радіти як слід не можу, — пробурмотіла Олена.

Аспірин дістав пельмені з окропу. Знайшов у холодильнику масло, укинув жовтий шматок до паруючих пельменних тушок:

— Смачного.

— Дякую. — У неї тремтіли ніздрі, вона справді була дуже голодна. — А ти?

— А мене нудить, — повідомив він.

Олена ні про що більше не питалася. Схилилась над тарілкою, взялася спочатку щосили дмухати, а тоді їсти. Півтора десятка пельменів зникли, не встигнувши як слід охолонути.

— Ти крові зовсім не боїшся? — упівголоса запитав Аспірин.

Дівчинка захитала головою.

— Чому? — Аспірин уперся в стіл ліктями.

— Бо я зовсім не боюся смерті, — спокійно озвалася Олена. — А ти що подумав?

Аспірин мовчав хвилини три. Олена встигла відрізати собі скибку хліба й начисто вилизати нею тарілку.

— А я що, боюся? — запитав він нарешті зовсім тихо.

— Звичайно. — Олена відкинулась на спинку стільця, блаженно перевела подих. — Ти боїшся. Тут усі бояться. Майже всі. Знають, що помруть.

— А ти?

— А я не помру. — Олена посміхнулась. — Я знаю, що всі живі. Все живе. І смерті немає. Ніде.

— Хто тобі таке сказав? Розкажи мені докладніше… Чому ти кажеш «тут»? Може, ви… там, зі своїми… товаришами… чекаєте кінця світу? І переходу в інший світ?

Олена більше не посміхалася. Взяла тарілку, віднесла до раковини, тоді повернулась і змахнула зі стола крихти.

— Там у тебе диски, — мовила, відкручуючи гарячий кран. — Я, коли прибирала, бачила… Ти багато слухаєш музику?

— На запитання старших треба відповідати, — сказав Аспірин. — Не ухиляйся. Хто цей твій… «не людина»? Сенсей? Учитель? Наставник? І що в нього за право — відпускати тебе чи не відпускати? І якою, чорт забирай, мовою ви говорили?

Олена вимила тарілку. Витягла з полиці баночку меду, поставила на стіл:

— Я зараз Мишка принесу…

— Не смій! — гримнув Аспірин.

Олена зупинилася в дверях:

— Що?

— Він весь у крові, — на тон нижче сказав Аспірин.

— Він чистий. На ньому ні цятки. Ти ж бачив.

— Я не хочу його більше бачити, — сказав Аспірин. — Зроби так, щоб він не потрапляв мені на очі. Інакше я його викину в сміттєпровід.

Олена помовчала. Ні слова не кажучи, взяла мед зі столу, ложку з посудної шухляди, кинула докірливий погляд на Аспірина й пішла з кухні.

Аспірин увімкнув телевізор. Ведучий новин молов якусь нісенітницю; Аспірин перемкнув на музичний канал, додав звук і майже одразу відчув полегшення.

Він добре знав цих хлопців. Команда була настільки непопсова, що ніяк не могла нормально розкрутитися. Лідер їх, Костя, черпав натхнення звідусюди, де погано лежало: етнічні наспіви, зіграні на глиняному свистуні в супроводі жорсткого металічного бекґраунду, в Костиному виконанні набували майже симфонічної глибини. Енергія, що лилася зі сцени в залу, купала публіку в хвилях екстазу. В «Куклабаку» команду прийняли добре, але тільки раз. Кажуть, господар, який і сам поковбасився від душі, зранку мовив щось на кшталт: «Це для маргіналів.. .»

От і прайм-тайму їм не бачити. Перша година ночі: маргінали не сплять…

Сусіди стукнули в батарею. Аспірин полічив до десяти і стишив звук. Опустив голову на долоні, майже фізично відчуваючи, як проблеми всією ваготою навалюються на основу черепа.

Минуло лише дві доби відтоді, як він підібрав у підворітті Олену Олексіївну Новоявлену Олену Олексіївну, як висловився потім її босоногий наставник.

(Один із ментів запитав між іншим, де кімната дитини. Аспірин пояснив, що дівчинка приїхала від матері всього на кілька днів, і мент тоді зізнався: його здивувало, що в домі немає ні дитячих книжок, ні речей, ні іграшок — нічого…)

Слід визнати: Аспірин сам собі нашкодив. Уперше — коли не покинув дівчинку там, де була. Удруге — коли відмовився одразу ж, без жодних пояснень, віддати її гостю в камуфляжних штанах…

Гостю, від погляду якого дзеркала вкриваються інеєм.

У вітальні раптом заревів музичний центр. «Карміна Бурана»; озвірілі сусіди забарабанили по батареї чимось важким.

— Вимкни! — гукнув Аспірин. Відповіді не було; крекчучи, він підвівся, увійшов у вітальню (аудіо-система була його гордістю, навіть на такій скаженій гучності звук майже не спотворювався) і натиснув на «стоп».

Олена спокійнісінько сиділа в кріслі й годувала свого ведмедя медом із баночки.

Сусіди й далі барабанили. Не виключено, що зараз і в двері подзвонять.

А, ось воно що. Телефон.

— Візьми слухавку, — сказав Аспірин Олені.

Вона, хоч би що, потягнулася за трубкою:

— Алло? Ні, ви туди потрапили… Я його дочка. Що? Так, це я увімкнула музику. Ні, він удома. Ні, не спить. Ну добре. Я скажу… На добраніч.

І натиснула «відбій».

— Лаються, — пробурмотіла ніби сама собі.

— Ти знаєш, котра година?

— Але ж ти телевізор вмикав?

Ведмедик лежав у неї на колінах — маленький, пухнастий, м’який і зворушливий.

СЕРЕДА