Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Ну, доброго раночку, мої любі! З вами ді-джей Аспірин, а це значить, що занудні години в офісі, за монітором, за кермом, за робочим столом, на трудовому, значить, посту стануть трохи менш сірими, трохи барвистішими, бо з вами «Лапа-Радіо»! «Лапа-Радіо» простягає м’яку лапу, торкається ваших вух, і ось перша ластівка нового дня… ковток енергії зранку — Вєрка Смердючка запевняє вас: усе буде добре…

Він вимкнув мікрофон і вислухав порцію докорів від режисерки. Велів принести собі кави. Сказав, не стримавшись:

— Якби ти знала, Юлю, що зі мною було, ти б не лаялась…

На закономірне Юлине запитання, що ж було, Аспірин тільки зітхнув і похитав головою.

Збігав час. Крутилася попса. Телефонували петеушники й вимагали ще попси. Аспірин жував бутерброди, пив каву й думав, що попса накрила всіх, навіть молодь, і що увечері в «Куклабаку» буде прикольна команда, яка впіймала модну хіп-хопову хвилю. Хлопці зняли два кліпи, але на телебачення їм не пробитися ніколи, тому що попса накрила всіх… І думки його побігли по колу, як трамвай.

До кінця четвертої години етеру він забув про дівчисько і про свої проблеми. Він узагалі ні про що не думав. Слова лилися з нього, як підсолоджена вода.

— Ваше перше запитання, Інночко?

— Це чоловічого роду чи жіночого?

— Браво! Ви справжній філолог! Це середнього роду, це «воно».

— Воно на вулиці чи вдома?

— І там, і там місцями трапляється — і там, і там… Далі?

— Це тверде чи м’яке?

— Гм… По-різному. Буває тверде. Але не дуже. Ножем його можна різати, піддається.

— Це істота чи неістота?

— Ого, Інночко… Як же ви істоту будете різати ножем? Скажемо так: це було колись істотою, а тепер ні… Далі?

— Це стоїть чи лежить?

— Звичайно, лежить…

Пауза. Дихання.

— Інночко, час збігає, ми чекаємо вашої відповіді — або нових запитань… Якщо ви вгадаєте — сьогодні зможете піти в кіно, на вас уже чекають два квитки… Лишилося трішки… О, я чую сигнал! Час минув! Що я задумав? Що це?

— Може, лавочка? — припустила невидима Інночка.

Навіть режисерка, до всього звична, схопилася за голову.

— Гм, — сказав Аспірин. — Інно, я все-таки гадаю, що ви заслужили ці квитки. Важливий не результат, важливі старання. Крім того, ви знаєтеся на філології… Я задумав сало, сало я задумав, от так просто, так просто… Залишайтеся на лінії, зараз вам пояснять, де ви зможете забрати ваш виграш!

Запустили прогноз погоди. Знову грози і зливи. Після прогнозу піде блок реклами на п’ять хвилин, і Аспірин зможе викурити цигарку під каву…

Телефон у кишені сорочки забринів і заграв тему із «Зоряних воєн».

— Аспірине, трах-тарарах! Ти що, не вимкнув мобілу?

— Не лайся, Юлю, ми не в етері, — пробурмотів він, витягаючи трубку з кишені. Номер на табло був незнайомий. — Алло!

— Олексію, — Аспірин не одразу впізнав голос консьєржа Васі. — Тут у вас… коротше, таке у вас у квартирі, треба, щоб ви приїхали…

— Що? — прошептав ледь притомний Аспірин.

— Ніби злодії…

Аспірин пригадав, що знову забув увімкнути сигналізацію.

— Викликайте ментів, якщо злодії…

— Вони так кричать…

— Злодії?!

— Так… Я подумав… ви там нікого в квартирі не залишали?

Перед очима в Аспірина промайнуло жалібне Оленине обличчя — як вона дивиться вслід авту…

— Дівчинка… — пробурмотів він.

— Дівчинка ваша тут, я її до себе забрав… у будку… А там… то викликати міліцію?

— Викликай! — гримнув Аспірин. — Одразу треба було!

«Кінець розмови», — висвітила трубка.

Біля під’їзду стояла міліцейська машина і швидка допомога. І юрба цікавих — як же без них.

— Олексію, це у вас?

— Що сталося?

Із дверей парадного саме виносили ноші, накриті простирадлом. Першої миті Аспірину здалося — все, труп. Потім він розгледів жовтувате, заляпане кров’ю лице. Труп напівголосно лаявся і стогнав.

— Це ваша п’ятдесят четверта?

Двері в квартиру виявилися відчиненими, на порозі стояла Олена, і вона зовсім не здавалася переляканою. Навпаки, усміхнулася, побачивши Аспірина:

— А тут таке було!

Килимок перед дверима був посиланий чи то стружкою, чи то тирсою. Висвердлили замок?

Двері відчинилися. Виглянув круглощокий міліціонер:

— Ви господар?

— Я господар, що сталось?

— Увійдіть…

Аспірин увійшов — і мало не знепритомнів. Передпокій був заляпаний кров’ю. Кров на дзеркалі, на підлозі, на стінах, на меблях… Олена стояла поруч, нітрохи не бентежачись.

— Забрали б дитину, — буркнув мент. — Все-таки…

— Йди на вулицю, — сказав Аспірин гумовими губами.

— Я там цілий день товклася, — огризнулася Олена. — І чого я тут не бачила? Ну, кров…

Аспірин упіймав погляд мента.

— Сучасні діти, —пробурмотів сипло. —Фільми, ігри… кров…

— Документи, — зажадав мент нелюб’язно.

Аспірин відшукав у куртці водійські права. Мент вивчав їх довго і докладно, скептично супився, ніби не бажаючи вірити, що документ справжній.

— Документи на дитину є?

Аспірин ледь не завив. Переглянувся з Оленою (та посміхалася). Знайшов у сумці свідоцтво про народження, запаяне в ламінат.