Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Так і будемо крізь двері розмовляти? — запитали зовні.

Аспірин стиснув зуби і клацнув нижнім замком. Відчинив двері — ривком, демонструючи, що нічого не боїться.

Прибулець і далі стояв посеред коридору. Він був високий, вищий від Аспірина, у сірому светрі грубої ручної в’язки і камуфляжних штанах. За секунду, коли гість переступав через поріг, Аспірин побачив, що той без взуття. На кахельній підлозі передпокою відбилися один за одним мокрі сліди вузьких босих ступнів.

— Мир цьому дому, — завважив прибулець, оглядаючись і ніби не помічаючи ні господаря, ні дівчинки, що сидить на підлозі.

На підтвердження його слів за вікном блиснуло й гримнуло значно дужче, ніж досі. Аспірин мимоволі здригнувся.

Прибулець повернув голову, нарешті подивившись на господаря. Чекіст, подумав Аспірин. Або дуже крутий пахан. У незваного гостя були блакитні з прозеленню очі, холодні, байдужі й одночасно чіпкі; Аспірину невідь чому спало на гадку слово «кишкодер». А от не віддам йому дівчинку, подумав він, і живіт його сам собою втягнувся. Краще підкину ментам, краще викину на вокзалі… Йому не віддам; вирішивши так, Аспірин раптом збагнув, що лайно, у якому він борсався останню добу, піднялося над ватерлінією й от-от хлине через ілюмінатори.

Тим часом гість перевів погляд на дівчинку. Олена сиділа на підлозі, і її осклянілі очі були дуже схожими на очі прибульця. А вони родичі, подумав Аспірин. Господи, пронеси…

У цю мить Олена раптом заговорила. Дивлячись просто в лице босому незнайомцю, вона говорила жорстко, люто, з погрозою. Аспірин не розумів ані слова, мало того, він міг заприсягнутися, що ніколи в житті не чув цієї мови.

Прибулець слухав. Його светр був геть сухий, камуфляжні штани вологі по коліна, а ступні чисті й мокрі. Так наче гість під’їхав на машині аж до під’їзду, опустивши при цьому ноги в тазик із водою.

Дівчинка говорила все голосніше. Коли вона перейшла на крик, прибулець різко обірвав її тією ж мовою; дівчинка перевела подих і знову заговорила, цього разу тихо, придушено, крізь зуби.

Не цигани, подумав Аспірин. Не араби… Середня Азія? Нісенітниця… Що за мова? Хто вони? Що вони роблять у моїй квартирі?

— Одну хвилинку, — почав він, але на нього не звернули уваги. Дівчинка говорила й говорила, обпікаючи прибульця поглядом — вірніше, заморожуючи, бо очі в неї стали як дві крижані кульки. Гість слухав; Аспірин відчув, як холодно раптом стало в передпокої. Ніби потужний кондиціонер увімкнувся раптом на всю потужність — плюс вісімнадцять… сімнадцять… шістнадцять…

Прибулець сказав щось коротко і владно. Ступив крок, явно намірюючись схопити дівчинку за комір брудної футболки. Дівчинка відсахнулася, швидко глянула на Аспірина: їхні очі зустрілися.

— Зачекайте, — сказав Аспірин (температура повітря в передпокої опустилася, певно, до плюс десяти). — Ви не пояснили мені, ким будете… і куди хочете забрати. І не показали паспорта. І…

Гість обернувся, і ще не сказане слово вмерзло Аспірину в гортань.

— Він тебе бив, — сказав прибулець українською.

— Він мене привів! Я переночувала в нього!

— Він помилився. — Прибулець глянув на Аспірина, і тому захотілося стати тарганом і залізти під плінтус. — Ви ж помилилися, Олексію Ігоровичу?

— Я… — видавив Аспірин.

Дівчинка знову заговорила чужою мовою. Прибулець відвів очі від Аспірина (той полегшено відступив спиною в темну вітальню) і підійшов до дзеркала в передпокої. Аспірину в якусь мить здалося, що поверхня дзеркала покривається крижаними голчастими візерунками.

Прибулець поправив шнурок на шиї — червоно-жовтий шнурок, що ледь вибився з-під коміра. На грудях під светром випинався довгастий предмет, завеликий як для звичайного мобільника.

— Увімкніть світло, Олексію Ігоровичу.

— А… що?

— Я кажу, увімкніть світло у вітальні. Якщо вже намічається розмова.

Клацнув вимикач. Із темноти зринули зім’ятий плед на дивані, пляшка з-під коньяку, розкидані по підлозі журнали й диски.

Антикварний настінний годинник цокнув і зупинився. Аспірин навіть не здивувався, спостерігаючи, як смикається, скорочуючи амплітуду, маятник.

— Можна мені сісти на диван? — Босоногий посміхнувся. Він точно ні в кого ніколи не питав дозволу; Аспірин мляво спробував прибрати плед, але гість розпорядився сам — відкинув картату тканину на бильце дивана, всівся, закинувши ногу на ногу.

Дівчинка до кімнати не зайшла — присіла на порозі.

— Вона справді переночувала у вас?

Аспірин ощирився:

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, що настав ранок, а дівчинка все ще була тут, під цим дахом. Більше нічого я не маю на увазі, не треба блимати на мене очима… Олексію Ігоровичу, навіщо ви це зробили?

— Що я зробив?!

— Навіщо ви вночі привели додому чужу дитину?

— Тому що там наркоші! — вигукнув Аспірин. — Алкаші! Просто п’яна шпана! Що тут неясно?

— Неясно, — сумно підтвердив незнайомець.

Аспірин подумав, що українською він говорить без найменшого акценту. Як і Олена.

— Допомогти дитині — нормальна людська реакція, — сказав він, внутрішньо згораючи від сорому.

Прибулець зітхнув. Стиснув губи. Запитав про щось дівчинку. Та відповіла жорстко, майже грубо.

— Дорогий друже, — незнайомець захитав босою ступнею, поглядаючи то на Аспірина, то на Олену, — ви знаєте, скільки дітей у цю мить мерзнуть під дощем? Або їх, наприклад, б’ють. Або ґвалтують. Вас це хоч якимось місцем зачіпає?

— А хто ви такий, щоб читати мені мораль? — Аспірину захотілося загорнутись у плед. Або принаймні обхопити себе за плечі — настільки в кімнаті стало холодно. Але він стримався, не бажаючи виказувати слабкість. — Я не кликав вас у гості. Або ви кажете, хто ви такий, і забираєте дівчинку, або…

— Не віддавай мене! — крикнула Олена.