Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко
Дівчинка стояла там, де він її залишив. Футболку з написом «Krakow. Learning to fly» уже забризкали — і далі забризкували — чималі краплі крові з носа і майже невидимі краплі зліз.
Ось так і ловлять ідіотів, подумав Аспірин. Сидять у переходах із немовлятами. Підсилають маленьких оленок, а ти, що вважаєш себе розумакою, в результаті виявляєшся простаком і лохом…
За вікном гримнуло так, що знову заверещали декілька машин біля під’їзду.
— Чого тобі від мене треба? — гаркнув Аспірин, намагаючись злістю витіснити всі інші почуття. — Дочка, так? Від Люби з Первомайська? І як твій поганий язик тільки зважився! Тварюка ти брехлива! Іди геть!
— Дуже добре, — сказала дівчинка здавленим від сліз голосом. — Тоді… я спущуся до тітки Світлани, скажу, що ти напився, побив мене і вигнав… Нехай хоч у комірчині мені дасть притулок…
В Аспірина запаморочило в голові. Кілька секунд він стояв, із ненавистю дивлячись на її бліде, залите сльозами і кров’ю обличчя, а тоді побрів у кімнату і взяв слухавку.
Куди телефонувати? Кому телефонувати? Що пояснювати?
У квартирі зробилося темно, як пізно увечері. Аспірин, наважившись, уже майже набрав нуль-два, коли услід за черговим ударом грому почувся дзвінок у двері.
Віскас повернувся?
А це стерво стоїть на кухні з розбитим носом, у футболці, заляпаній кров’ю, стоїть і реве…
А раптом це хазяї дівчиська, ті, що її підіслали?
Аспірин кинувся до дверей і засунув засув. Нехай у них дриль, нехай дублікати ключів, нехай автоген, зрештою — він устигне зателефонувати нуль-два і витягти пістолет. Нехай приходять…
Дзвінок повторився. Аспірин, піднявшись на пальцях, нипав рукою по верхній полиці шафи. Де?! Ось, ось він… ручка запилена… давно не тренувався… Ніколи, та не завжди й зважишся — пістолет нелегальний, дозволу немає, купив здуру…
Чи не здуру?
— Не відчиняй, — сказали в Аспірина за спиною. Він раптом згадав — ідіот! — що дівчисько стоїть і спостерігає за його маніпуляціями, і якщо побачить зброю, настукає ментам за першої ж нагоди: «Дядечка міліціонери, у нього ствол прихований!»
Він швидко відсмикнув руку. Витер об штани. Дівчисько тертий калач — мабуть, уже здогадалася… «Дядечка міліціонери, пошукайте в нього на антресолях!»
Дзвоник пролунав утретє — довго й наполегливо. На кого я перетворився за минулу добу, подумав Аспірин. Я геть з різьби зірвався. Може, це прийшов поштар. Або консьєржка тітка Світлана. Що таке в цьому дівчиську, що я через неї дурію: замість того, щоб швидше виборсуватися з лайна, все глибше в нього зариваюся…
Він підняв сталевого язичка, що прикриває вічко, і одразу уявив, як прибулець зовні підносить до скельця дуло пістолета. Він кліпнув; побачив викривлений лінзами коридор і людську фігуру за два кроки від дверей. Уже добре — пластиром вічко не заклеїли і долонею не прикрили, і лампочку в коридорі не викрутили…
Прийшов незнайомий чоловік. Це все, що Аспірин зміг встановити.
— Хто там? — запитав він тоном людини, яку дарма потурбували.
— Я за вашою гостею, — почулося зовні. — Вона вам ще не набридла?
Аспірин озирнувся.
— Не відчиняй! — Дівчинка стояла у дверях кухні, притискаючи до грудей ведмедя, і дивилася на Аспірина знизу вгору. Вона не боялася ні темного підворіття, ні хуліганистої шпани, ні Віскаса з його погрозами, ні тим паче Аспірина. Зараз у її блакитних очах був страх.
— Я заберу у вас Олену, — сказали з-поза дверей. — Вона геть відбилася від рук, пробачте.
— Не відчиняй… — Дівчинка згорбилася в дверях. — Це він. Він мене знайшов.
От і все, подумав Аспірин із понурим полегшенням. Хто б не був цей прибулець, що б не пов’язувало його з дівчиськом, пригода, здається, добігає кінця, і завтра я повірю, що ніякої Олени тут не було.
Він відсунув засув.
— Олексію, — сказала дівчинка глухо. — Не тільки заради мене… Не відчиняй, будь ласка. Він не увійде, доки ти сам його не впустиш.
Аспірин клацнув верхнім замком. Він боявся, що дівчинка повисне на ньому, буде ридати і клянчити, але вона стояла, як приклеєна, у дверях кухні, і тільки нижче й нижче згиналася, ніби в неї болів живіт.
Може, це пастка, непевно подумав Аспірин. Може, вони змовилися? Може, вони тільки й чекають, щоб я відчинив двері?
— Хто ви такий? — запитав він, намагаючись, щоб голос звучав владно.
— Вам паспорт показати? — за дверима почувся смішок.
— Покажіть, — запропонував Аспірин. — Я хочу знати, хто ви такий, ким ви будете цій дівчинці і чому ви не наглядаєте як слід за дитиною… ви її батько?
— Олексію Ігоровичу, вас це справді хвилює?
Аспірин знову глянув у вічко. Прибулець осміхнувся.
— Не відчиняй, — прошепотіла Олена, сповзаючи вниз по одвірку. — Будь ласка…
Вона виглядала зле. Ніс і губи в засохлій крові, обличчя бліде, в очах паніка, під очима кола. Навряд чи так можна прикидатися.
— Звідки ви мене знаєте? — запитав Аспірин. — Утім, не важливо… Дівчинка не хоче з вами йти. Я телефоную в міліцію.
— І що ви як папуга, — стомлено сказали з-поза дверей. — Сподівалися б, що допоможе, п’ять разів би вже подзвонили.
Він мав рацію. Аспірину стало соромно.
Я господар у своїй квартирі, сказав він собі і розправив плечі. Якого дідька я маю чогось боятися, соромитися, тремтіти, як пенсіонерка? Я чоловік, я маю право наполягати на своєму. Навколо сусіди, внизу консьєржка…
— Чого ти тремтиш? — грубо запитав він дівчинку. — Не хочеш із ним іти — то й не підеш. Але поясни мені нарешті, хто він такий!
Дівчинка слабко
