Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко
Аспірин лежав на дивані, обважнілий і крихкотілий, як медуза перед смертю. Поруч на журнальному столику стояла таця; Аспірин звівся на лікті, зачувши запах м’яса.
Над курячою відбивною здіймалася пара. Як трійко випнутих очей, червонілися помідори. А поруч — величезне горня кави.
— Смачного, — почулося з напівмороку. — Ти ж навіть не снідав.
— Котра година? — сипло запитав Аспірин.
— Уже скоро п’ята.
— Скільки ж я спав?
Відповіді не було. Аспірин сів, поморщився. Порожня пляшка з-під коньяку боязливо притискалася до ніжки дивана.
Він узяв виделку і ніж. Відбивна була ніжною, до міри посоленою, до міри поперченою, доволі рум’яною.
— Бачу, ти вже готова заміж, — сказав він, жуючи. — Шити-вязати, мабуть, умієш? А скільки тобі років?
Мовчання. Дівчинка сиділа, схрестивши ноги, притиснувши Мишка до грудей.
— І як звуть тебе, до речі? І де ти взяла м’ясо? Я курячих битків у холодильнику не тримаю…
— У тебе й овочів не було, — озвалася дівчинка. — І картоплі… Пішла й купила. На базарі біля метро.
— Ага, — сказав Аспірин і потягнувся за кавою. — А в аптеку по клофелін ти часом не заходила?
— В аптеку по клофелін, — повторила дівчинка, ніби оцінюючи масштабність жарту. — Навіщо? Ти й так проспав увесь день, як убитий… Це в тебе такий спосіб утекти від проблем?
Аспірин проковтнув глузування разом із величезним ковтком кави. Улюблений напій, слід завважити, був вартий хвали — сам Аспірин так не зумів би зварити.
За вікном спалахнула блискавка і майже одразу гаркнув грім. Від удару увімкнулася сигналізація залишених на подвір’ї авто. Бідолахи заревіли на різні голоси. Аспірин поклав горня на тацю.
— І що ти ще робила?
— Читала. Я тут журнали знайшла…
Аспірин підняв голову і побачив, що на килимі лежать, широко розвіявши сторінки, два числа журналу «Мачо» і три — «Люлі-Леді».
— Доктор Аспірин — це ж твій підпис? — серйозно запитала дівчинка.
Аспірин застогнав. Ліг, зручніше поправив під головою подушку.
— Я здогадалася, — сказала дівчинка. — «Сто рецептів здорового сексу», «Як познайомитися з блондинкою», «Як безболісно розпрощатися з блондинкою». ..
— Хто тебе прислав?
— Ніхто. Я сама. Бо ти мені потрібний.
— Навіщо?
— Сама я нічого не можу. Я нічого не знаю… Всього боюся…
— Я завважив, — процідив Аспірин.
— Правда. — Дівчинка зітхнула. — У мене нікого немає. Крім Мишка.
Аспірин здригнувся. Дівчинка нечутно підійшла. Взяла тацю з брудним посудом, понесла на кухню.
— Зачекай! — крикнув Аспірин їй у спину. — Як тебе все-таки звуть?
Знову грянув грім. За мить перед цим блискавка освітила темну кімнату, японський календар на стіні, корінці книжок на полицях і бліде обличчя дівчинки.
— Олена, — сказала вона обережно, як людина, яка щойно вигадала собі ім’я і не впевнена, чи воно пасує.
— Брешеш, — сказав Аспірин.
Дівчинка знизала плечима і вийшла з кімнати.
Аспірин потряс головою. Мара не розвіялася. Задрижало скло від пориву вітру. На кухні делікатно брязкали посудом.
Як він міг заснути? Отак от усе покинути, напитися. .. Вона привела б кого завгодно… своїх хазяїв, або хто там її послав…
— Агов! — хрипло гукнув Аспірин, стараючись, щоби голос дотягнувся до кухні. — А ключі від квартири ти де взяла?
— У тебе в кишені куртки, — відповів незворушний голос. — У передпокої.
Він подолав запаморочення і підвівся.
— А зараз вони де? Де, я питаю?
— Там само. Я їх назад поклала…
Шум води з крана, звук виделки, яку впустили в залізну раковину.
— Врахуй, — сказав Аспірин крізь зуби. — Замки я завтра поміняю — обидва. А квартира буде на сигналізації, і коду ти не знаєш… А гроші? Де ти взяла гроші?!
— Сорок п’ять.
— Що — сорок п’ять?
— Код сигналізації — сорок п’ять, ти так і залишив, забув обнулити… А гроші я взяла там же, у кишені, і здачу туди ж поклала.
Шум води припинився. Аспірин увійшов на кухню. Дівчинка стояла перед спорожнілою і дуже чистою раковиною, недбало витирала руки рушником.
— Там консьєржка сьогодні інша чергує, тьотя Світлана. Ми з нею познайомилися. Я сказала, що я твоя дочка з Первомайська. Вона дуже здивувалася…
— Зараз ти підеш, — тихо і твердо сказав Аспірин.
— Куди? У дощ? У грозу?
— До чорта під хвіст! Мене це не хвилює.
Олена посміхнулася:
— У тебе велика двокімнатна квартира… Деякі люди роками в комуналках живуть. По четверо в одній комірчині. А тобі шкода бездомну дитину впустити. Хоча живеш сам, і місця в тебе — хоч лопатою відгрібай.
— Усе. Я викликаю міліцію! — Аспірин повернувся і рушив до кімнати.
— Телефонуй, — пробурмотіла Олена йому в спину. — Я скажу, що ти змушував мене ходити перед тобою голою. І ставати в різні пози. А за це годував. І ще…
Він розвернувся і вліпив їй ляпаса — так, що мерзотниця аж відлетіла і врізалася спиною в кухонну мийку. Більше нічого не чуючи і ні на що не дивлячись, Аспірин майже бігом кинувся у ванну, увімкнув гарячу воду і сунув руки під кран — змити, стерти доторк її обличчя на долоні.
У кухні було тихо. Надворі дощ барабанив по бляшаних дашках. Аспірин зірвав із гачка рушник:
— Заслужила! А не заберешся
