Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Де ж він поїв? Він тільки почав!

Аспірин глянув на годинник. Пів на третю ночі. Доки втікали з місця пригоди, доки петляли провулками, доки Аспірин вирішував, що робити далі…

— У тебе є домашній телефон? — запитав він безнадійно.

— Нема, — озвалася дівчинка, зачерпуючи ведмежою лапою мед і плямкаючи від уявного задоволення.

— Ти взагалі збираєшся повертатися додому?

Дівчинка взяла зі столу серветку й начисто витерла ведмедикового рота. Вона мала коротко обстрижені рожеві нігті. Чисті незасмаглі руки. На новенькій футболці — два дракони в польоті, великий і маленький, і напис: «Krakow. Learning to fly».

— Ти бувала в Кракові?

Дівчинка не відповіла.

Аспірин хлюпнув собі ще коньяку. Руки майже перестали тремтіти.

— Що там було? — запитав він, дивлячись на смугасті шкарпетки гості.

— Де?

— Там.

Дівчинка зітхнула.

— Він по мене прийшов… А я не хочу йти з ним.

— Тато?

— Ні. Він мені не тато.

— Вітчим?

— Він.

— Хто?

Дівчинка знову зітхнула. Аспірин нервово потер долоні:

— Хто вбив собаку?

Дівчинка кивнула на іграшкового ведмедя. Аспірин пригадав пошматованого блідого бультер’єра.

— Узагалі, — сказала дівчинка розважливо, — це вони його вбили. Давно. Коли він гнався за тобою, він вже був мертвим.

— Вибуху начебто не було, — сам собі сказав Аспірин. — Може… у них було з собою щось наче… ну… впало собаці під ноги й вибухнуло.

— Мишка бігла, хвостиком махнула, — сказала дівчинка без посмішки, — яєчко впало і вибухнуло… Ти хочеш спати?

— Я шість годин правив теревені в етері, — признався Аспірин. — Розмовляв із якимись ідіотами по телефону. Ставив на замовлення дурнуваті пісеньки. Потім малолітні кретини підстерегли мене в підворітті й нацькували бультер’єра. А він ні з сього ні з того здох біжучи. І не просто здох — його розірвало…

— Нічого, — сказала дівчинка примирливо. — Ти вип’єш ще і заснеш.

— А коли прокинуся, тебе вже тут не буде, — мрійливо припустив Аспірин.

— Це навряд чи, — сказала дівчинка й обійняла ведмедика.

Чудес не буває, і тому о дев’ятій ранку, коли Аспірин вийшов, накульгуючи, на кухню, дівчинка сиділа, схрестивши ноги, на стільці перед ідеально витертим столом, дивилась у вікно й ледь чутно наспівувала крізь зуби. Перед нею на металевій таці лежав обкладинкою догори розгорнутий паспорт Аспірина.

— Ти що?! — Від обурення Аспірин вилаявся, як не лаються при дітях, засоромився своєї нестриманості й тому розлютився ще дужче.

Дівчинка обернулась. На колінах у неї — вірніше, на схрещених п’ятках — сидів світло-коричневий ведмедик і витріщався на Аспірина пластмасовими баньками. На підлозі біля ніжки стільця стояла порожня баночка з-під меду.

— Отже, ти Гримальський Олексій Ігорович, тобі тридцять чотири роки, — прокурорським тоном повідомила дівчинка.

— Слухай, ти, — видавив Аспірин крізь зуби. — Забирай… свого ведмедя й іди. Щоб і духу твого тут не було. Рахую до десяти.

— Інакше що? — уточнила дівчинка.

— Був, блін, милосердним, — гірко пробурмотів Аспірин. — Дав притулок на ніч дитині, що загубилася…

Після вчорашнього нічного забігу боліли ноги й спина. У роті було сухо й бридко. У правій скроні повільно й урочисто бухав мініатюрний ковальський молот.

— Інакше, — він обігнув сидячу гостю, взяв свій паспорт із таці й почувся певніше, — я викличу міліцію.

— І що, ти скажеш, я робила у тебе в квартирі вночі?

Аспірин дозволив нарешті ватяним колінам підігнутися й тяжко опустився на табуретку. Дівчинка дивилася на нього з цікавістю.

— Слухай, — глухо сказав Аспірин. — Я не знаю, хто і навіщо навчив тебе такої бридоти, але… є ж експертиза, розумієш? Мені не хочеться цього бруду, але… Усім же буде ясно, що ти просто маленька гидотна зіпсута вимагачка… Розумієш?

Дівчинка пересадила ведмедя на стіл поруч із собою. Зручніше склала йому ватяні лапи.

— Отже, це правда, — сказала відсторонено.

— Що? — майже викрикнув Аспірин.

— Він казав… він завжди каже правду.— Дівчинка задумалась, її світлі брови стали схожі на два недомальовані значки «безкінечність».

— Дитинко, — сказав він із відразою, — забирайся. Інакше я ніколи в житті не вчиню більше жодної доброї справи. Навіть кошеняті сосиску не дам.

— Налякав їжака голою дупою. — Вона посміхнулася. — Можна подумати, що ти просто-таки майстер добрих справ! Майже Дід Мороз!

Аспірин підвівся. Йому захотілося схопити маленьку гидоту за хвостика на потилиці й виволікти за собою до вхідних дверей і далі; замість цього він, вичекавши секунду, розреготався.

Що за цирк, справді? Чому він має лякатися прояви-недолітка, якій, певно, й одинадцяти років ще не сповнилося?

Усе ще підсміюючись, він повернувся в кімнату і взяв із ліжка телефонну слухавку.

— Я не зрозумів, — сказав Вітя Сомов на прізвисько Віскас. — Ти притяг із вулиці недолітку — додому?

— Вона дитина зовсім… Мені здалося…

— Ти притяг її додому?

— Ну, загалом, так.

Пауза.

— Не зрозумів, — повторив Віскас понуро. — На фіґа?

— Я був сам не свій, — признався Аспірин. — Спочатку на мене нацькували бультер’єра, а потім…

Він запнувся, не знаючи, як розповісти Віскасу, який завжди