Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

Аспірина розбудила сміттєва машина. Ревіла, гарчала, перевертаючи баки і, як завжди, промахуючись. Скреготів метал і мотор ревів так гучно, ніби у дворі йшов танковий бій. Аспірин глянув на годинника — за чверть шоста.

Минулий ранок подарував йому щасливих десять секунд, коли він вірив спросоння, що дівчинка йому наснилася. Сьогодні наркозу не відбулося — розплющуючи очі, він усе пам’ятав і все усвідомлював.

Сміттєва машина поїхала, але з відчиненої кватирки ще довго долинали смердючі вихлопи. Аспірин лежав, слухаючи шум вітру надворі, віддалений собачий гавкіт, звуки будинку, що прокидається; у сусідній кімнаті теж не спали. Він міг розрізнити рухи, дихання, м’які кроки по ламінату…

Він підвівся, намагаючись не шуміти. Двері у вітальню були причинені, але не зачинені зовсім (менти вчора виламали засув). Аспірин заглянув у щілину між дверима й одвірком.

Олена — у трусах і футболці, з радіонавушниками на голові — рухалася по кімнаті в нечутному для Аспірина ритмі. То опускалася до підлоги, то тягнулася до стелі, то починала танцювати — безшумно; її ноги злітали вище голови, Аспірин подумав, що вона, мабуть, займалася гімнастикою. А потім Олена раптом сіла на п’ятки, ткнулася чолом у підлогу і так завмерла.

Аспірин зачекав хвилину, другу. Зайшов до кімнати. Покосився на ведмедика, що сидів у кріслі серед розкиданих дисків. Вимкнув аудіосистему.

Олена не ворухнулася.

Диски попереплутувалися — Ґріґ і Ваґнер, Прокоф’єв і Моцарт. Те, що слухала Олена, виявилося Шостою симфонією Чайковського.

— Агов, — сказав Аспірин.

Дівчинка випрямилась і зняла навушники.

— Доброго ранку, — сказав Аспірин.

— Ти рано встав, — мовила Олена.

Вона виглядала зле — бліда, змарніла. Коли Аспірин уперше побачив її в підворітті, дівчинка здавалася доглянутою і здоровою.

— А ти знову хряцати, певно, хочеш?

Вона закліпала, і він раптом збагнув, що дівчинка зараз заплаче.

— Агов, — пробурмотів він, шкодуючи, що заговорив з нею і що взагалі виліз із ліжка. — Ти чого?

Кілька секунд вона стримувалася, а тоді затулила обличчя долонями, і пальці одразу змокріли.

— Ну, ну… — Він підійшов, хотів погладити її по спині, але передумав. Поплентався на кухню, зварив собі кави. З вітальні не долинало ні звуку.

Він випив каву, полічив до ста, потім ще раз полічив. Вимив горня. Повернувся у вітальню і застав дівчинку все там же, у тій самій позі, вона нечутно й гірко ридала.

Аспірин сів поруч на підлогу.

— Чого ти ревеш? Тобі погано? Мені теж. Мені дуже погано — через тебе. Але ж я не реву.

— Я х-хочу назад, — прошепотіла дівчинка, захлинаючись сльозами.

— Добре, — зрадів Аспірин. — Я тебе відвезу Куди?

Вона заревіла ще дужче.

— Дуже добре, що ти взялася за розум. — Аспірин зважився нарешті погладити її по спині. — Ти боїшся? Не бійся. Є люди, які за службовими обов’язками виручають маленьких дівчаток із біди. Розумієш? їм платять гроші за те, щоб вони допомагали. Твого сенсея посадять у в’язницю, а ти спокійно повернешся до батьків… або до бабусі… ну хтось же в тебе є?

— Ти завівся, як катеринка, — мовила дівчинка, розмазуючи вологу по щоках. — Знову те саме… Ти бачив його… Ти чув, що він сказав… І знову говориш одне й те ж… А тут скрізь смерть, жовте листя падає… мертве… І мертві люди. І ти говориш, як мертвий.

Аспірин підвівся і пішов на кухню. Подумати тільки, відсторонено сказав він сам собі. Ще позавчора я боявся скандалу, який ця мерзотниця може влаштувати. А два дні тому я, здається, переймався тим, щоб дядько Вася нічого такого про мене не подумав…

Сьогодні в нього був етер із дванадцятої до шостої. А ввечері тусовка в «Зеленій феї». Адже люди навколо живуть, як і раніше: працюють, гуляють, сплять із жінками…

Він ледве не спалив електрочайника, увімкнувши його без води. Лайнувся. Вимкнув. Порпався чомусь на полиці, розсипав мелену каву. Витяг двійко яєць із холодильника, одне впустив. Вирішив, що час опанувати себе.

— Олено! — покликав буденним голосом, ніби нічого не сталося. — Йди снідати!

Він не чекав, що вона відгукнеться, і здивувався, коли вона стала на порозі кухні: обличчя — червоне й мокре. Ведмедика судорожно притискала до грудей. Очі — чужі.

— Штани вдягни, — суворо сказав Аспірин. — Ти хоч розумієш, що так виходити до сніданку непристойно? І ще вмийся і розчешися!

Він спокійно, хазяйновито засмажив дві порції яєчні, порізав дві помідорини й цибулину, накрив на стіл. Олена повернулася — вже не така червона, вмита, з ведмедиком під пахвою.

— Отже, — сказав Аспірин, коли сніданок перейшов у чаювання, — я буду слухати, а ти розповідай мені все. Звідки ти прийшла? Навіщо? Чому тобі тут, у нас, не подобається? Чим я можу тобі допомогти? Усе розповіси, бо я мушу нарешті тебе зрозуміти. Добре?

Аспірин посміхнувся й увімкнув диктофон у себе на колінах.

Дівчинка мовчала.

— Ти казала, у вас там немає смерті, — м’яко поквапив її Аспірин. — Правда?

— Там усе інакше, — сказала дівчинка, повільно помішуючи чай. — Там ніхто не боїться. Твоя музика. .. вона тобі подобається тому, що в ній є відблиск… відображення… того світу, звідки я прийшла. Ви всі відчуваєте його — хоча й не розумієте. Тому вам подобається музика, де є цей… відблиск, відображення.

— Така музика не всім подобається, — сказав здивований Аспірин. — І… ти сказала, що звідкись прийшла. Звідки?

За вікном погрозливо заволав кіт, що зіткнувся в палісаднику з конкурентом.

— Я не можу туди повернутись, — пробурмотіла дівчинка.

— Чому?

— Я втекла.

— А чому ти втекла, якщо там так добре,