Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко
— Доброго ранку, мої дорогі! І знову вівторок, нікуди не дінешся, він завжди буває після понеділка і дарує надію на майбутню середу… Але «Лапа-Радіо» з вами! У нас довгі лапи, ми зібрали на одній хвилі найлегшу, найбезтурботнішу, найкомфортнішу музику, а отже, влаштовуйтеся зручніше у ваших офісних стільцях, забудьте про проблеми, розкрийте вуха і слухайте, слухайте, а якщо матимете бажання поспілкуватися, телефонуйте або надсилайте повідомлення, з десятої до пів на одинадцяту у нас в етері програма «Привселюдне зізнання», отож ви можете зізнаватися буквально в усьому: що ви в дитинстві вкрали цукерку, що ви боїтеся мишей… Нарешті, ви можете зізнаватися в коханні своєму благовірному, або неблаговірному, або сусіду, або однокласнику, фізкультурнику, біологічці, кому завгодно, головне — пам’ятайте, що життя прекрасне і всі вас люблять, «Лапа-Радіо» любить вас… Слухайте і набирайте телефонний номер, а раптом вам пощастить!
Аспірин замовк, відкинувся на спинку стільця, витер губи паперовою серветкою. Коли він базікав довго й емоційно, з рота летіла слина, і він нічого не міг із цим удіяти. Почасти через це провалилася його давня спроба вести ранкову програму на музичному телеканалі… Втім, ні, не через це. Просто керівництву не сподобалася його прогресивна манера освіжати бесіду матірним слівцем. Причому керівництво, коли дратувалося, саме вживало таких слівець, яких навіть Аспірин ніколи не чув.
За роки роботи він виробив у мозку декілька звукових доріжок. На одній зараз звучала середньостатистична пісенька, біла замазка, якою замазують вуха і назавжди заліплюють спромогу до сприйняття нестандарту Інша, основна Аспіринова доріжка була залита стерильною тишею, яка буває тільки в звукоізольованому помешканні. Хоча ні, вночі на дачі теж буває. Але Аспірин так давно не прокидався вночі на дачі…
Йому зовсім не хотілося виходити — хотілося сидіти, ні про що не думати, слухати тишу, згадувати сьогоднішній сон, придумувати йому все нові деталі: начебто вони з Оленою сідають у літак, що летить за океан, в Америку або Канаду, і за мить до закриття люків Аспірин раптом вибирається назовні й каже стюардесі, що роздумав летіти.
Навряд чи таке можливо. Виліт затримають, будуть перевіряти багаж, будуть перевіряти самого Аспірина, і ефект раптовості пропаде. Він же неспроможний вибратися з літака, що злітає, через отвір для шасі, як Сталлоне… Чи в тому фільмі був Шварценеґґер?
За скляним віконцем студії режисерка Юля говорила з кимось по телефону. Аспірин трохи вмів читати по губах. Ось і зараз він побачив, як Юля сказала: залишайтеся на лінії. І кивнула Аспірину: є, мовляв, дзвінок…
Можна посадити Олену в поїзд, як радив Віскас. Але ж вона не сяде своєю волею. Гра «дочки-татусі», в яку повірив Вітя Сомов, у яку сам Аспірин ледь не повірив… цю гру Олена показує винятково для сторонніх. З Аспірином вона гранично відверта: прийшла з іншого світу, шукаю брата, доки не знайду, про спокій і не мрій. Крапка.
Можна утекти в Лондон. Це обертається фінансовими втратами і, що найгірше, підривом репутації. Аспірин, звичайно, чудовий, розкручений і успішний, але й не таких улюбленців забували за місяць… І як же пояснити самому собі — хто змусив його зриватися з місця, кидати роботу, змінювати звичний спосіб життя?
— Аспірине, — почувся Юлин голос у динаміку, — ти не спиш? За двадцять секунд включаємося.
— Ага, — сказав він неуважно.
Винаймати квартиру в Лондоні — занадто дорого для нього, принаймні доки не влаштується на роботу. Отже, доведеться якийсь час жити з батьками, які зовсім не бажають пам’ятати, що йому тридцять чотири роки, а не чотирнадцять. Не мати дому, куди можна за найменшого бажання привести бабу, — це, знаєте, принизливо…
— Отже, мої дорогі, тут у нас є дзвіночок… Як вас звуть? Ніна, Ніночка, комсомолка, спортсменка. .. То в чому ж ви хочете зізнатися, Ніно?
Може, все-таки з’їздити в Первомайськ? Відшукати цю жінку, Любу Кальченко, і з’ясувати для себе, було чи не було. І, до речі, дізнатися, хто такий Оленин вітчим. Албанець? Чи гагауз? Чи з якої-не-будь усіма забутої нацменшини, але береже рідну мову й ходить, за традицією, босоніж…
— Так, дуже добре, Любо… Тобто Ніно… Рідне ПТУ, напевно, розчулене вашим зізнанням у любові… До речі, ви ніколи не бували в Первомайську? Ні? Шкода, таке миле місто… Добре, тепер ми слухаємо Шер і розслабляємося, думаючи про гарний…
Дурня йому лізе в голову. Не складаються між собою детальки. І Мишко цей, що знищив, за словами Олени, собаку і покалічив невдатних крадіїв… Трансформер. Ведмедик-ікс. Хрін із ним, з ведмедиком, а от що за пісеньку грала Олена того найпершого дня? Коли розбилася на клавіатурі порцелянова лялька? Коли Аспірин ледь не обніматися до неї поліз…
Розслабляємося і думаємо про хороше.
Звичайно, можна зірватися і їхати в Первомайськ. .. але й козі ясно, що користі з цього не буде. Тут уже не здирництвом пахне і не квартирною аферою. Має рацію Віскас, ой має: зле це. Кепські справи. Схоже на психічну атаку… класичне марення: інопланетяни мене переслідують, ЦРУ мене опромінює опромінювачами, модифікують свідомість, підсаджують у підкірку ірраціональні глюки…
— Аспірине, ти сьогодні якийсь прибацаний, — заклопотано сказав динамік. — Включайся!
Він ковтнув кави, утер губи і поправив навушники:
— …Робочий день набирає обертів, хтось ходить, хтось їздить, хтось просто сидить в офісі й знічев’я пише френдам у «Живі журнали»… Життя біжить своєю чергою, скрізь, навіть у божевільні… Це жарт, якщо хто не збагнув. На «Радіо» півгодини привселюдних зізнань, вірніше, вже залишилося всього вісімнадцять хвилин… і в нас є дзвіночок…
* * *
Він сів у авто і зателефонував Дарці. Минув майже тиждень, як вони бачилися востаннє — і розсталися тоді по-дурному, в коридорі спала на підлозі Олена, Аспірин почувався зле, тріщала голова, здається, вони з Даркою злегка полаялись…
— А, це ти, — сказала Дарка в слухавці, і з її голосу Аспірин збагнув: не вигорить. Сьогодні нічого не буде. Дарка
