Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

Увечері ж, так і не зумівши себе стримати, зійшов на поверх нижче і подзвонив у сусідські двері.

День за днем падав сніг.

Їхні квартири, розташовані одна над одною, були колись близнюками. За десять із хвостиком років кожна змінилася відповідно до смаків господаря. Тепер Аспірину здавалося, що він існує у двох паралельних реальностях, і шлях між ними — два сходових прольоти; повертаючись до себе, він зітхав із полегшенням і смутком.

Машини грузнули в кучугурах, комунальні служби грузнули в проблемах, по місту неможливо було пересуватися. Діти верещали від щастя, борсаючись у снігу й граючись у сніжки. Олена, поскрипуючи чобітками, ходила в музичну школу, із-за плеча в неї визирала припорошена снігом плюшева голова.

Перші дні Аспірин страшенно нервував. Він боявся, що Олена раптом візьме й не повернеться. Але вона поверталася, як завжди, вечеряла і бралася за скрипку, і на запитання Аспірина відповідала коротко: ні. Нічого особливого. Ніхто не підходив, ні про що не запитував. Усе по-старому.

Чекання краху затягувалося. Аспірину здавалося, що він застиг у падінні, як сніжинка-мутант, що він літає в невагомості, і від цього шлунок підкочує до горла.

Іринині кватирки на четвертому поверсі були відчинені. Звідти випливало, паруючи на морозі, тепле домашнє повітря. Аспірин кидався гарячково щось вирішувати, але час збігав, треба було йти або в клуб, або в редакцію, або ще кудись, куди ніяк не можна було не піти. І він виходив із дому й утікав в іншу реальність, де було гамірно, весело, де його, Аспірина, надсадно любили. Він знову ставав самим собою, легким, іронічним, байдужим. І вірив, що це вже назавжди.

А опівночі загоралося світло у неї в спальні, тьмяне зеленувате світло за щільно запнутими шторами, і Аспірин, повертаючись із клубу, ніби з Марса, дивився на це вікно і летів на вогонь, як щасливий метелик.

І ніхто, зрозуміло, не знав, скільки триватиме цей дивний і сніжний роман — доки він не закінчився раптово у перший день календарної зими. Аспірин затримався в клубі. Повертаючись додому о п’ятій ранку, він підвів очі — й побачив, що всі Іринині вікна на четвертому поверсі темні, і ніде не світиться.

Сніг падав. Аспірин довго стояв і дивився на будинок, але жодне вікно не світилося. Тієї ночі міцно спали немовлята і хворі, ніхто не вставав випити води і ніхто не складав віршів. Порожньою була й лавочка біля під’їзду. Аспірин стояв, відчуваючи, як вивітрюється алкоголь, ні про що не думаючи і ні про що в ту мить не шкодуючи. Сніг падав усе рідше й нарешті перестав. Хмари якось дуже швидко, метушливо розсунулися, і на зимовому небі проступили зірки.

— Любі мої, ось і зима прийшла! Тобто ми всі завважили її раніше, коли трудилися з лопатками і совочками, вивільняючи авта з кучугур… А тепер вона прийшла вже законно, за календарем, а це вам не жарти! Незабаром хуртовина завиє — гу-у-у! Страшно, так? А не бійтеся! Пам’ятайте — з вами «Лапа-Радіо», м’яка лапа, яка може захистити від морозу! Залишайтеся з нами! Телефонуйте нам, пишіть есемески, а ми поставимо для вас найтеплішу зимову музику, музику, яку ви заслужили!

Ірина так і не зателефонувала. І Аспірин не телефонував їй. Вони, на щастя, не підлітки, щоб докопуватися, хто кого покинув.

— У нас є дзвінок від Віти… Здрастуйте, Віто! Кого будемо радувати? Кому сьогодні передаватимемо привіт?

Учора Олена все-таки грала на міському звітному концерті. Аспірин підвіз її в центр, до старого будинку культури, де пласка сцена жила спогадами про колишні президії. Зал був майже повен — здебільшого вчителі й родичі дітей, які виступали. Коли дівчинка років шістнадцяти оголосила, що зараз першокласниця Олена Гримальська зіграє «Мелодію» Глюка з балету «Орфей і Еврідіка», по залу пробігла хвиля перешіптувань: глядачі дивувалися.

Вийшла Олена в чорній спідниці й білій блузі, куплених напередодні, без вибору і майже без примірки. Примружившись, подивилася в зал; Аспірина раптом захолодило. Він уявив, що дівчисько встигло поміняти струни і замість «Мелодії» заведе зараз пісню, що піднімає мертвих.

Обійшлося. Олена, здається, шукала очима його, Аспірина, а завваживши, заспокоїлася. Підняла скрипку. Заграла.

Зал завмер.

Олена грала так, як розповідають про пережиті прекрасні дні. Не собі — слухачам; без тіні самовдоволення, без натяку на замкнутість, без скутості, без пихи. Усім, хто сидів у залі, в цю мить було ясно, що коли й бувають на світі щасливі і вільні люди — вони виглядають саме так, як ця дівчинка в занадто довгій спідниці й ледь пом’ятій білій блузі. І коли вона закінчила — зал ще хвилину сидів ошелешений, доки не вибухнув нарешті гомоном голосів, оплесками, хтось із школярів навіть свиснув, але його швидко вгамували.

Олена вклонилася — без похвальби й не зніяковівши, і, не озираючись, пішла за лаштунки.

У концерті стався збій — люди ніяк не могли вгамуватися. Хтось уставав з місця, хтось когось заспокоював, товстий хлопчик у блискучій блузі чомусь розревівся. Дівчинка-ведуча ніяк не могла оголосити наступний номер. За лаштунками зібралася юрба.

Олена стояла, не випускаючи з рук скрипки. Над нею нависала вже знайома Аспірину вчителька, Світлана Миколаївна, вона ледь не руки розставила, захищаючи свій скарб, а з трьох боків підбиралися, як акули, лисуватий дядечко і дві тітки, старша й молодша.

— А я вам уп’яте пояснюю, що вона не збирається змінювати педагога!

— Навіщо ці ексцеси? Поговорити…

— Який перший клас, кого ви хочете обдурити? Дівчинко, скільки років ти займаєшся музикою?

— Насамперед із батьками…