Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

На переході через дорогу він узяв її за руку. Сам не знаючи чому: вона ж була геть самостійна, сама їздила в метро, сама, певно, могла півміста пройти…

— Той собака живий, — сказав Аспірин. — Бультер’єр. Абель… А може, це інший собака?

— Може, — сказала Олена. — А чому ти запитуєш?

Аспірин зітхнув.

— Ти справді вважаєш, що я не дуже хороша людина?

Вона ледь стиснула його пальці:

— А чому ти запитуєш?

— Бо мені важливо, що про мене думає дочка.

Вона засміялася — весело, без тіні сарказму.

— Олено, — сказав він через силу, — як ти потрапила туди, у підворіття? Хто тебе привів?

— Не пам’ятаю. — Вона обірвала сміх. — Я прийшла. .. і опинилася на вулиці, під ліхтарем, із Мишком. Мимо проходили люди, не дивилися на мене, мертві. Я стояла, стояла, з годину, мабуть, і не зважувалася зійти з місця: все гадала, що мені буде якийсь знак, підказка, або що брат відчує мене й одразу прийде. Але нічого не було. А потім я зрозуміла, що він тут, він прийшов по мене, і я вирішила сховатися в темноті. І знайшла затишне місце. Ось так.

Аспірин подумав, що краще б вона була ангелом. Краще б усе, що вона говорить, завжди виявлялося правдою. Але водночас… якщо вона просто божевільний маленький екстрасенс, що втік з інтернату для дітей із вадами розвитку, якщо вона, випадково або з чиєїсь волі, пішла зі свого колишнього життя і з’явилася сюди, до батька…

До батька.

Аспірин перечепився.

— Що таке? — запитала Олена.

Він міцніше стиснув її долоню.

— А тепер подумаємо разом, як допомогти дитині.

Аспірин сидів у просторій, чудово обставленій кімнаті, разюче не схожій на облізлі кабінети районної дитячої поліклініки. Проте контора, якщо вірити Віскасу, мала стосунок до медицини.

— Зараз ми намагаємося розшукати її матір. Ця жінка не викликає, якщо чесно, жодних позитивних емоцій — але мама є мама, розумієте?

Аспірин кивнув, як іграшковий китайський бовван. Його співрозмовник — чоловік у білому халаті поверх сірого чиновницького костюма — задоволено кивнув у відповідь.

— Пошуки можуть затягтися, родичі дівчинки за кордоном… Зрозуміло, ви батько, почуваєтеся зобов’язаним, дочка, відповідальність і все таке. Але дітей із такими… відхиленнями мусить цілодобово спостерігати фахівець.

— У неї немає ніяких відхилень, — похмуро сказав Аспірин.

Чоловік у білому халаті гостро примружився:

— Справді? Ви у цьому впевнені?

Аспірин відвів очі.

— Ось бачите! — Господар кабінету ледь чутно зітхнув. — Це дуже непроста дитина, дуже.

— Але вона хоче жити в мене!

— Ми намагаємося враховувати бажання дітей. Але одинадцятирічна дівчинка з розладом психіки не може сама вирішувати свою долю, ви розумієте?

Чоловік замовк. Під його вичікувальним поглядом Аспірин відчув раптовий напад смутку.

— І що мені робити? — вирвалося в нього.

Хазяїн кабінету задоволено кивнув:

— Олексію Ігоровичу…

Аспірин вмить згадав Олениного босоногого наставника з очима-свердлами. Той теж звав його на ім’я й по батькові.

— Олексію Ігоровичу, будь ласка, викличте завтра лікаря з дитячої поліклініки.

— Лікаря?

— Так. Щоб він прийшов, скажімо, завтра з дев’ятої до дванадцятої й оглянув Олену.

— Вона здорова…

— Справді? Два місяці тому в неї був бронхіт, а нещодавно травма голови! Ось бачите, Олексію Ігоровичу, які ви байдужі до здоров’я дитини!

Аспірин не мав що сказати.

Того вечора випав перший сніг.

Аспірин сидів за компом і закінчував матеріал для «Люлі-Леді» — бездумно. Роки, віддані гламурній журналістиці, сформували й загартували в ньому робота-автомата для написання чужих сповідей. Зараз він писав від імені сорокалітньої жінки, у якої молода суперниця зманила чоловіка, але Брошкіна не опускала руки, а, навпаки, зайнялася собою: косметолог, тренажерний зал, сауна, солярій… (Аспірин зітхнув і почухав перенісся). Невдовзі просто на вулиці з цією жінкою зненацька познайомився чоловік, який виявився главою великої торгової фірми. Вони покохали одне одного. Тим часом колишній її чоловік занедужав, молода покинула його, і чоловік вернувся додому, розкаюючись. «Скільки разів я уявляла собі, що він приповзе додому на пузі, як побитий пес… І ось він приповз і принижено благав мене вибачити йому цю, як він висловився, помилку… А я дивилася на нього і не могла стриматися від жалю: адже цю людину я любила багато років, із ним пов’язана моя молодість, він батько моїх…»

Аспірин зупинився. Дітей треба ввести в сюжет раніше. Як вони гірко плакали, коли тато пішов із сім’ї… Не так: молодша дочка плакала, а старший брат її розраджував. А бізнесмена вони спочатку ненавиділи, зате потім прийняли як рідного, але коли повернувся їхній власний батько, хворий і принижений, вони зустріли його з презирством.

Ні, старший син із презирством, а сестру пробило на соплі. Так?

Аспірин зітхнув, зберіг файл і загнав його в директорію «Чернетки». Пріснувата виходила історія: багато сліз, мало пристрасті. От якби хтось комусь підсипав отрути в каву, хлюпнув кислотою в лице, довів до самогубства… Щоправда, тоді історія набула б кримінального відтінку, а в «Люлі-Леді» кримінал не схвалювали.

А якщо так? Жінка багато років любила чоловіка і як належне сприймала те, що він чомусь не поспішає вести її в РАГС. А потім виявилося, що в нього сім’я, дружина, діти, і кидати їх він не збирається. Тоді вона, переступивши через кохання, дала йому одкоша, але на прощання прокляла: «так