Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

вправи. Аспірина пересмикнуло: він волів, щоб лікарка зробила дівчиську зауваження, мовляв, доросла людина з тобою вітається, а ти… Та лікарка слухала і скалила зуби, тобто поводилася саме так, як, в уяві Аспірина, поводяться фахівці з дитячих психічних розладів.

А якщо дівчисько, не зупиняючись, зараз зіграє який-небудь страх? Або (в Аспірина волосся стало дибки) хіть?!

Він занервував не на жарт, але в цю мить Олена дограла гаму. Красивим жестом зняла смичок. Поклала скрипку у футляр, всілася на диван, притиснула до грудей Мишка — мовчазного свідка цієї сцени.

— Цей твій ведмедик? — солодко запитала жінка.

В Аспірина ніби крило мигнуло перед очима:

він пригадав, як майже так само, у схожій ситуації, запитала про Мишка Ірина. Тільки Ірина не побоялася підійти, Ірина взагалі нічого не боялася, їй треба було допомогти хворій дитині, і вона, на відміну від форменої тітки, запитувала без жодного підтексту…

Він згадав, геть недоречно, якою безмежно ласкавою виявилася Ірина в ліжку. У нього роздулися ніздрі: він згадав запах Ірининої шкіри. Пригадав її груди — кінчиками пальців, як піаніст, а формена тітка тим часом поманила Олену до себе.

— Що ж, поглянемо, як гоїться твій шов…

Олена секунду завагалася, тоді підійшла, залишивши Мишка на дивані.

Жінка оглянула й обмацала її голову. Покивала, пробурмотіла щось собі під ніс, попросила Олену показати горло. Вислухала легені.

— Ти не боїшся уколів? — запитала веселим голосом.

Олена звела брови. Жінка бадьоро копалася у своїй лікарській валізці. Аспірин стояв зовсім близько; на мить вона й лікарка зустрілися поглядами.

Від страху та відрази у нього заніміли мізинці на обох руках.

— Це зовсім не боляче, швиденько, — воркотіла жінка, наповнюючи шприца. — Шов гоїться не дуже добре, є небезпека нагноєння, я вколю тобі чудовий швейцарський препарат, і ти вже завтра забудеш, де в тебе боліло…

— У мене вже й так нічого не болить, — повідомила Олена. — І в поліклініці нам сказали, що на мені гоїться, як на собаці… Правда, тату?

Вона дивилася Аспірину в очі й уперше назвала його татом. Це був сигнал — або погроза, або закид, або прохання про допомогу. Аспірин стояв посеред кімнати і не знав, що робити. Битися з цією лікаркою, чи що?

— У поліклініці, — жінка зневажливо посміхнулася, — такого препарату раніше не було, його тільки вчора привезли. Невже ти боїшся? Це ж зовсім не боляче.

Олена перевела погляд з Аспірина на лікарку й назад.

— Вибачте, — хрипло сказав Аспірин, — можна вас на хвилиночку?

— А можна потім? Я вже приготувала шприц, — трохи роздратовано озвалася формена тітка.

— Я хотів би уточнити, що за препарат, — сказав Аспірин. — У Олени… алергія. На деякі ліки.

— Он як? Тільки не на цей препарат. На нього не буває алергії.

— Можу я побачити етикетку?

Жінка дивилася на нього з неприхованим роздратуванням:

— Ви хіба медик? До чого ці суперечки?

— Не треба мені ніяких уколів, — сказала Олена. — Хто ви така, щоб до мене чіплятися?

Жінка швидко глянула на Аспірина. Той розвів руками: нічого, мовляв, не можу вдіяти; жінка поглядом зміряла відстань. Шприц засмикався у її руці, як жало.

Аспірин затамував подих.

Одночасно сталося кілька подій. Тітка стрибнула на Олену, як кобра, Аспірин кинувся, бажаючи стримати руку зі шприцом, сусіди зверху ввімкнули стереосистему, і в кімнаті розляглося низьке ревіння, схоже на віддалене гуркотіння грому.

Жінка струсила з себе Аспірина й відскочила аж до дверей. Олена сиділа, притискаючи ведмедика, і Мишкові пластмасові очки дивилися на лікарку і більше ні на кого. Аспірин ладен був заприсягтися.

Від ударів сусідської бочки, від металевих басів тремтіла стіна і хиталася люстра. Лікарка роздувала ніздрі; Аспірин уявив, як Мишко виривається з Олениних рук і, виростаючи на очах, піднімає пазуристі лапи. Як на стелю бризкає кров, синій формений костюм стає бурим, клаптями звисає шкіра і крик захлинається…

Лікарка упіймала його погляд. Гуділи баси за стіною — як гуркіт віддаленого грому. Лікарка перевела погляд з Аспірина на Мишка, тоді на Олену…

І пішла, мало не забувши саквояж.

* * *

— Отже, ти вирішив мене здати?

Олена каніфолила смичок, ніби нічого й не сталося. Аспірин нервово ходив із кутка в куток, руки досі тремтіли і мізинці німіли.

— Що це за тітка? Ти її покликав?

— Знаєш що, — Аспірин зупинився, — бери скрипку… Йди грай їм. Страх, коросту, пронос, що завгодно. Вони будуть приходити й приходити, а ти їм будеш давати концерти. Вперед. Вони мене будуть саджати, ти мене будеш відмазувати, доки у віконце не загляне снайпер із гелікоптера і не пристрелить нас обох.

Олена засміялася:

— Снайпер? Ой, не можу!

— Послухай, — він зчепив пальці, — ти все-таки моя дочка чи це брехня?

Олена пройшлася по скрипці смичком, трішки підстроїла струну «мі».

— Ти мені відповіси чи ні?!

— Заспокойся. — Вона глянула на нього поверх смичка, як нещодавно на лікарку. — Нікому ти насправді не потрібен, ніхто тебе не викраде, не посадить, не скривдить… А себе я зумію захистити. Не тремти.

І вона заграла гаму.

— Таж ні! — гримнув він, перекрикуючи скрипку. — Нічого ти не зумієш! Дзвони своєму гуру… своєму даху… цьому босому чмуру. Інакше вони візьмуть тебе, коли ти спатимеш, або на вулиці, або в музичній школі… Вколють снодійне і відвезуть, і я нічого не зможу зробити!

Олена грала, не звертаючи на