Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

І знову стало тихо.

— Але це неправда, — сказав Аспірин.

— Правда. — Оленині очі сухо блиснули. — Ти сам знаєш.

Аспірин відкрив рота — і закрив його, не маючи що сказати. Повернувся і пішов у свою кімнату. Ліг на ліжко, тоді пригадав, що треба зняти куртку. Тяжко, як хворий ведмідь, побрів у передпокій, але замість того, щоб роздягнутися, знову вийшов за поріг.

Зійшов у двір.

Вікно на четвертому поверсі світилося зеленим.

— Іро, будь ласка, відчини.

Тиша. Довго відлунює дзвінок у притихлій квартирі.

— Іро, мені дуже треба з тобою поговорити! Я знаю, що ти вдома…

Тиша. Аспірин провів долонями по броньованих дверях. Замкнених дверях. Він у в’язниці — чи він тюремник?

— Іро, відчини!

Мигнула тінь за сусідським вічком. Яким дурнем він, мабуть, виглядає, стоячи перед замкненими дверима. «Бабка й мураха», слово честі. І чоловік у ролі бабки.

Він повернувся. Побрів до себе. Акуратно відчинив двері й одразу пішов на кухню. Постояв. Тоді заткнув раковину пробкою, заклеїв скотчем бічний злив і пустив воду — гарячу й холодну. На повну силу.

Сів за стіл, зіперся на лікті й задивився в ранкове вікно, де вже сіріло. Годинник показував майже дев’яту.

Радісно бризкаючи, вода наповнювала раковину. Аспірин пригадав, як уперше ходив із усім класом у басейн і як грали відблиски на стінах, викладених білими кахлями.

Вода піднялася до бортів — і хлюпнула. Полилася зі стола на підлогу, розтеклася калюжею, пірнула під мийку. Кран бив і бив на повну потужність, товстий струмінь врізався в теплу танцюристу поверхню, Аспірин сидів за столом і дивився у вікно. Збігали хвилини.

У дверях кухні мовчки стала Олена. Притиснула до грудей Мишка. Так само мовчки відступила, коли калюжа на підлозі досягла її босих ніг.

Гримнув дверний дзвінок. Із дикою силою, як відплата. Тільки тоді Аспірин неквапливо підвівся, підійшов до мийки — по воді, як святий Петро. Закрутив крани. Дзвінок деренчав і деренчав. Аспірин пішов відчиняти.

Вона стояла на порозі — люта фурія в довгому махровому халаті:

— Ідіоте! Що ти робиш, сволото?! Вже на третій поверх пролилося, ти збожеволів, покидьку!

Він мовчки дивився. Під його поглядом вона затихла, гарячково ковтнула, схопила ротом повітря.

— Ти чого…

— У мене страховка, — сказав Аспірин. — Я тобі оплачу. І цим, із третього, теж.

Вона відступила. Обвела його поглядом із голови до ніг — його й Олену, яка мовчки завмерла за його спиною з ведмедем навпереваги.

— Іро, — сказав Аспірин, — не кидай мене, будь ласка.

Вона відступила ще на крок. Обхопила плечі руками, ніби від холоду. І пішла, сплеснувши полами халата — тільки капці захляпали по східцях.

Двері скрипіли, гойдаючись від протягу. Аспірин стояв, слухаючи скрегіт ключа в замковій шпарині поверхом нижче. Або Ірина замикалася на сім обертів, або в неї раптом зіпсувався замок.

У нього змерзли мокрі ноги. Геть заклякли. Він зачинив двері й повернувся на кухню.

Олена орудувала ганчіркою. Викручувала у відро каламутні потоки, промокала калюжу і знову викручувала. Пробка лежала на краю раковини, поруч брудною сірою стрічкою валявся відліплений скотч.

Аспірин сів до столу, зіперся ліктями об стільницю й опустив голову на сплетені пальці.

— Це круто, — сказала Олена, не зводячи голови. — Але цього недостатньо, Олексію. Цього недостатньо.

— Здрастуйте, мої дорогенькі, у мене для вас довга печальна звістка. На найкомфортнішому, найм’якшому і найласкавішому «Лапа-Радіо» — кадрові перестановки, і ви більше ніколи не почуєте в етері душевного Аспірина… Час біжить, на зміну старим лікам для душі приходять нові ліки — душевний Ефералган, душевний Колдрекс, душевний Імодіум… Що вам до Аспірина, послухаєте інших — і забудете! Ні? Ви не згодні? Ви, сидячи в офісі, або за кермом, або вдома, — обурені? І правильно! Перше квітня — нікому не вірю, і ви не вірте нікому, особливо сьогодні… Це був жарт, для тих, хто в танку, повторюю — веселий першоквітневий жарт… Аспірин залишається з вами, і на підтвердження цього співають «Тату»!

Він перевів подих і стягнув навушники. Вчора Олена пішла з дому і не поверталася півтори години. Він спізнився в клуб, чекаючи її.

— Де ти була?!

Олена тяжко дихала. В її опущеній руці погойдувався продуктовий кульок, за поліетиленовою стінкою виднілася ребриста поверхня батона.

Другою рукою вона притискала до себе Мишка. Ніби його збиралися відняти.

— Не підходь, Олексію.

Вона розтиснула пальці, батон у кульку впав на підлогу. Дуже обережно Олена відняла від себе ведмедя. У яскравому світлі предпокою Аспірин побачив, як блиснула іскра в шоколадній шерсті. Ніби шкалок скла застряг у Мишка біля скроні.

— Що це…

— Не торкайся! Відійди!

У її голосі був страх. Аспірин відступив.

Двома пальцями Олена вхопилася за шкалок і заледве висмикнула його з ведмежої голови. Аспірин побачив голку — довгу й порожнисту всередині. У порожнині темніла рідина — крапля, не більше.

— Що це?!

— Він мене прикрив, — відстороненим голосом сказала Олена. — Мишко. Він завжди мене прикриває.

— Це… снодійне?

— Дай блюдце, — сказала Олена. — Швидше.

Голка брязнула, падаючи на блюдце.

— Це речовий доказ! — Аспірин потягнувся до телефону. — Хоч хай там як…

— Вона крижана, — так само відсторонено повідомила Олена. — Вона ще в