Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Минула година. Діті з Бінтою трималися вкупі, перучи й шиючи одяг. Фанасі та Мвіта сиділи посеред наметів, стежачи за нами, шаленими. Мвіта навчав Фанасі мови нуру. Також він пропонував уроки Діті, Бінті й Лую. Врешті-решт навчатися погодилася тільки Лую. Після суперечки вона не відходила від мене ні на крок.

— Тобі необхідна практика, — сказала я. Ми сиділи біля мого намету обличчям до міста. Я старалася навчити її медитувати.

— Не думаю, що коли-небудь зможу повністю очистити голову від думок, — заявила вона.

— Я колись теж так думала, — зізналася я. — У тебе бувало так, що ти прокидалася й кілька секунд не розуміла, хто ти така?

— Атож, — відповіла Лую. — Це завжди мене лякало.

— Ти цього не пам’ятаєш, бо перебуваєш у тимчасовому стані, в якому позбуваєшся всього, крім себе самої. Подумай, як ти тоді змушуєш себе пригадати, хто ти така.

— Я нагадую собі про щось, — відповіла вона. — Скажімо, про те, що маю зробити того дня, чи про те, чим хочу зайнятися.

Я кивнула.

— Так. Ти наповнюєш голову думками. А ось тобі жахалка: якщо ти себе не впізнаєш, то хто нагадує тобі, хто ти така?

Лую витріщилася на мене порожніми очима й насупилася.

— Так, хто?

Я всміхнулася.

— Після того, як Мвіта вказав мені на це, я тиждень не могла спати.

— Вже здогадуєшся, як вилікувати нас від вимушеної цнотливості? — спитала вона за мить.

— Ні.

Ми знову затихли.

— Вибач, — сказала за якийсь час Лую. — Я егоїстка.

Я зітхнула.

— Ні. Ти не егоїстка. — Я хитнула головою. — Все це важливо.

— Оньє, вибач. Мені соромно за те, що сказала Діті. Мені соромно, що твій батько…

— Я не буду називати його своїм батьком, — промовила я, дивлячись на неї.

— Правильно. Вибач, — обережно відповіла Лую і помовчала. — Він… він записав це. І напевно зберіг запис.

Я кивнула. Я зовсім у цьому не сумнівалася. Ні на секунду.

Ми мовчки повечеряли й полягали спати, коли сонце ще сідало. На очах у Мвіти я розплела довгі кудлаті коси. Вони були обсипані піском, який лишився після того нападу дурості, що стався в Діті. Я збиралася вичесати його й заплести велику довгу косу, поки не випаде можливості заплести безліч малесеньких кісок, як мені подобалося.

— Ти коли-небудь пострижешся? — запитав Мвіта, поки я розчісувалася.

— Ні, — відповіла. — І ти не стрижися.

— Поживемо — побачимо, — сказав він і потягнув за рослинність на своєму обличчі. — Ця борода мені дуже до вподоби.

— Мені теж, — зізналася я. — Усі мудреці відрощують бороди.

Заснути я не могла. «Ти звикла жити в піску, як тварина», — сказала Діті. Її слова пекли мене зсередини, наче відригнута жовч. А ще — те, як за нею бігала Бінта. Бінта не говорила зі мною від самої сварки. Я делікатно прибрала Мвітину руку зі своєї талії й залишила його. Наново пов’язала собі рапу й пішла з намету. Мені було чути, як Лую хропе у своєму наметі, а Фанасі шумно дихає у своєму. Діставшись намету Діті й Бінти, я не почула нічого. Зазирнула всередину. Вони зникли. Я лайнулася.

— Просто залишімо тут свої речі й пошукаймо їх, — запропонувала Лую.

Я в задумі присіла навпочіпки біля каміння, що холонуло. Вони що, справді гадали, що можуть крадькома піти й повернутися, перш ніж ми помітимо їхню відсутність? А може, вони взагалі не збиралися вертати. «Дурні, дурні ідіотки», — подумала я.

Фанасі стояв спиною до нас. Якщо я була сердита, то він був засмучений. Він так багато покинув заради Діті, а вона навіть не взяла його з собою.

— Фанасі, — гукнула я й підвелася. — Ми її знайдемо.

— Ще рано, — докинув Мвіта. — Ми зберемо всі речі, і ті, що належать Діті з Бінтою, теж, а тоді знайдемо їх. Опісля підемо далі незалежно від часу доби.

Фанасі напросився понести більшість речей Діті — принаймні тих, які вона залишила. З собою вона взяла наплічник і кілька дрібничок. Мвіта поніс скручений намет Бінти. Дорогу низькими пагорбами нам освітлювали вогні міста. Поки ми йшли, я тихенько співала вітерцеві. Переставши співати, я підняла руку і сказала:

— Тс-с.

— Що таке? — прошепотіла Лую.

— Просто зачекайте.

— У мене напоготові кишеньковий ліхтарик, — сказав Мвіта.

— Ні, просто зачекайте. — Я помовчала. — За нами йдуть. Не шуміть. Розслабтеся.

Я знову почула цей звук. Тихе шльопання. У себе за спиною.

— Мвіто, ліхтарик, — попросила я.

Щойно він увімкнув ліхтарик, Лую заверещала й побігла до мене. Перечепившись, вона врізалася в мене з такою силою, що я гепнулась на землю.

— Це… це… — забелькотіла вона, перелізаючи через мене й озираючись назад.

— Звичайні дикі верблюди, — пояснила я, спихнула її з себе й підвелася.

— Він мені вухо облизав! — закричала вона й заходилася енергійно терти собі страшенно змокле вухо та волосся.

— Так, бо ти весь час пітнієш і тобі треба помитися, — сказала я. — Вони люблять сіль.

Їх було троє. Найближчий до мене гортанно забурчав. Лую нажахано притиснулася до мене. Після спільної атаки тварин, яку ми пережили, я не могла з чистим серцем поставити це їй на карб.

— Підніми ліхтарик, — попросила я Мвіту.

Кожен з них мав по два великі горби, а їхня шерсть була густа й запорошена. Вони були здорові. Найближча до мене тварина знову забурчала і зробила три зухвалих кроки вперед. Лую в мене за спиною скрикнула й позадкувала. Я не зрушила з місця. Їх привабив мій спів.

— Що їм треба? — запитав Фанасі.

— Тс-с, — відповіла я.

Мвіта повільно вийшов поперед мене. Верблюд наблизився до нього, сунув м’яку морду до його обличчя й понюхав. Інші верблюди зробили так само. Мвіта щойно показав верблюдам, у яких стосунках зі мною перебуває, і вони це зрозуміли: самець захищає самицю. З ним і треба домовлятися. Зізнаюся, мені було приємно, що мене нарешті хтось захистив.

— Вони хочуть помандрувати з нами, — промовив Мвіта.

— Я здогадалася, — відповіла я.

— Але ж погляньте на них! — охнула Лую. — Вони брудні та… дикі.