Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор
— Я хочу справжньої їжі, — роздратовано заявила Бінта. — Скажімо, фуфу[12] і супу з еґусі[13], перцевого супу зі справжнім перцем, а не з чудернацьким на смак гострим кактусом! Нам усе одно рано чи пізно доведеться «загартуватися». Вранці треба буде купити все необхідне й піти далі.
— Я згодна з Бінтою, — сказала Діті. — Прошу всіх не ображатись, але я була б не проти подивитися на якісь інші обличчя, навіть усього кілька годин.
Фанасі гнівно зиркнув на неї.
— Нам треба йти далі, — промовив він. — Там може статися лихо, а в нас немає наглої потреби так ризикувати.
Почувши слова Фанасі, Лую енергійно закивала, і вони всміхнулись одне одному. Діті відсунулася від Фанасі, щось бурмочучи. Він закотив очі.
— Я був би не проти побачити нове місто, — сказав Мвіта. Я глянула на нього й насупилася. — Але в нас іще буде вдосталь можливостей це зробити, — додав він. — І так, це може бути небезпечно. Особливо для Оньє та мене. Невдовзі ми опинимося так далеко від дому, що навіть дихати будемо новим для себе повітрям. Далі буде лише небезпечніше… для нас усіх. Але я скажу ось що: на моїй мапі тут немає ніякого міста, тож або ми збилися зі шляху, або моя мапа помиляється. Пропоную таке: ми з Фанасі підемо дізнаємося, як зветься місто, і негайно повернемося.
— А чому ти? — запитала Діті. — Ти привертатимеш забагато уваги. З Фанасі піду я.
— Ви, здається, не дуже добре ладнаєте між собою, — зауважила я.
Діті, схоже, була готова мене вкусити.
— Гаразд, тоді Лую й Фанасі, — сказав Мвіта.
— Як на мене, треба піти нам УСІМ, — твердо заявила Діті.
— Інакше б вийшло по-дурному, — докинула Бінта.
Всі подивилися на мене. Якби я висловилася за те, щоб піти, голоси розділилися б порівну.
— Пропоную обійти місто.
— Хто б сумнівався, — просичала Діті. — Ти звикла жити в піску, як тварина. І ти можеш дозволяти Мвіті зігрівати себе вночі.
Я відчула приплив крові до обличчя, чудуючись, як це вона стала такою дурепою. Я звикла, що Лую, Діті й Бінта відчувають до мене… ну, може, не стільки повагу, скільки якийсь страх. Вони були моїми подругами й любили мене, але в мені було щось таке, через що вони стуляли писок тоді, коли це було важливо.
— Діті, — обережно заговорила я. — Ти зачіпаєш небезпечну…
Вона підскочила, схопила жменю піску й кинула мені в обличчя. Я підняла руки, ледве встигнувши захистити очі. Мвіта навчив мене заспокоювати свої емоції. Аро навчив контролювати та зосереджувати їх. Я могла відчувати гнів і навіть лють, але за жодних обставин не вдавалася наосліп до того, чого навчив мене Аро. Принаймні саме цього він мене навчав. Тоді моє навчання ще тривало. Не встиг Мвіта за мене схопитись, як я бездумно кинулася на Діті, яка саме розвернулася, щоб побігти, й ударила її просто по спині. До подруги я застосувала лише фізичну силу. Аро і Мвіта добре мене намуштрували.
Вона зарепетувала і не облишила спроб утекти, але я міцно в неї вчепилася й перекинула її на землю. Вона знову заверещала й дала мені ляпаса. Я відповіла їй сильнішим ляпасом. Схопила за руки, всівшись їй на груди. Тримаючи їх у правій руці, лівою я заходилася так і сяк ляскати її по обличчю.
— Ах ти ж дурнувата хвойда! Ах ти ж хворий козлячий прутень! Ах ти ж придуркувата безгруда шмаркачка…
З моїх очей полетіли сльози. Світ довкола мене поплив. А тоді Фанасі почав стягувати мене з неї з криком:
— Припини! Припини!
Я зосередилася на ньому. Він був вищий і сильніший, але я теж була висока й сильна. У фізичному плані ми були не такими вже й нерівними супротивниками.
Лють скрутилася кільцем у мене в грудях, готуючись до нової атаки. Мені обридло терпіти таке навіть від людей, яких я любила. Їм достатньо було роздратуватися. Саме це й відрізняло мою матір і Мвіту від усіх інших, навіть від Аро. Навіть у найстрашнішому гніві з їхніх вуст не злітало таких образ. Ніколи.
Фанасі кинув мене на землю. Мвіта схопив за руку, доки я не кинулася на Фанасі. Відтягнув мене вбік. Я це йому дозволила. Його дотик мене розрядив. Мвіта був просто необхідний мені в цій подорожі.
— Опануй себе, — промовив він, з відразою дивлячись на мене згори вниз.
Досі важко дихаючи, я повернулася й виплюнула з рота пісок.
— А якщо я не хочу? — видихнула я. — А якщо це нічого не дає?
Мвіта став на коліна біля мене.
— Тоді продовжуй так і далі, — сказав він і трохи помовчав. — Це нас і відрізняє. Відрізняє від міфу про еву, відрізняє від тих, з ким ми зіткнемося на Заході. Самовладання, розсудливість і розуміння.
Я виплюнула ще трохи піску й дозволила йому зіп’яти мене на ноги. Фанасі повів Діті до їхнього намету. Я чула, як вона схлипує, а Фанасі тихо щось говорить. Бінта сиділа біля свого намету, слухаючи й сумно дивлячись на свої руки, складені на колінах.
— Ти знаєш, чому Діті така сердита, — промовила Лую, підійшовши до мене.
— Мене це не обходить, — сказала я й подивилася вбік. — Є важливіші речі!
— Якщо ти хочеш, щоб ми дійшли туди, куди йдемо, це має тебе обходити, — сердито відказала Лую.
— Лую, — заговорив Мвіта. — Якщо порівняти з дечим іншим, стан твого клітора — дрібниця. — Він показав жестом на своє обличчя. — Уяви собі, як це — мати таке тавро. Хоч де ми з нею опинимося, там усі — як океке, так і нуру, — віритимуть у ту маячню, яку верзла Діті, — ніби Оньєсонву звикла «жити як тварина». Нас ненавидять, як саму пустелю.
Лую опустила очі та промимрила:
— Знаю.
— Ну то поводься відповідно, — різко сказав Мвіта.
Решта дня минула в напруженні. Такому сильному, що Фанасі та Лую вирішили, що їм краще піти до міста наступного ранку. Це був не найкращий час для того, щоб залишити мене, Діті й Бінту самих, коли розняти нашу сварку буде нікому, крім Мвіти.