Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Я пирхнула.

— І саме тому я не вважаю, що ми готові зайти до міста. Перебуваючи в пустелі, треба перебувати в пустелі. Приймати пісок у своєму одязі, але не у волоссі. Спокійно митися надворі, на видноті. Залишати відро зайвої води зі станції для інших істот, які захочуть попити. А коли хтось, хто завгодно, хоче з тобою помандрувати, відмовляти цим істотам лише якщо вони жорстокі.

Ми пішли далі, цього разу в супроводі трьох верблюдів. Перш ніж дістатися міста, ми опинилися на вимощеній дорозі. Я зупинилася, відчуваючи легке дежа вю.

— Вперше я побачила вимощену дорогу, коли мені було шість, — сказала я. — І гадала, що їх створили велетні. Такі, як у Великій Книзі.

— Може, так і було, — докинув Мвіта і пройшов повз мене.

Верблюдів же вона, здавалося, геть не цікавила. Але, перейшовши її, вони зупинилися. Ми всі за кілька кроків усвідомили, що далі вони не підуть. Верблюди сіли й голосно забурчали.

— Уперед, — сказала я їм. — Ми просто йдемо шукати своїх супутниць.

Верблюди й не ворухнулися.

— Думаєш, вони відчувають щось погане? — запитав Мвіта.

Я знизала плечима. Я любила верблюдів, але не завжди розуміла їхню поведінку.

— Може, вони на нас зачекають, — припустив Фанасі.

— Сподіваюся, що ні, — відповіла Лую.

— Можливо, — промовив Мвіта й підійшов до верблюдів, які хором заревли на нього. Він відскочив назад.

— Ходімо, — сказала я. — Якщо їх не буде тут, коли ми повернемося, так тому й бути.

Розділ 32

Як я вже бачила, пролітаючи над містом попередньої ночі, по один бік від нього земля була горбиста. Ми ввійшли з пласкішого боку; там стояли крамниці, в яких, окрім звичайних речей, продавалися картини, скульптури, браслети та дуте скло.

— Оньєсонву, надягни покривало, — сказав Мвіта. Він сам уже обгорнув покривалом голову так, що товста зелена тканина прикривала йому обличчя.

— Сподіваюся, вони не подумають, що ми хворі, — промовила я і зробила так само зі своїм жовтим покривалом.

— Аби тільки від нас тримались осторонь, — зауважив Мвіта, а побачивши збентежений вираз на моєму обличчі, додав: — Скажемо, що ми — праведники.

Ми підійшли до скупчення великих будівель. Я зазирнула у вікно й побачила книжкові шафи.

— Це, напевно, місцевий книжковий дім, — пояснила я Лую.

— Еге ж, а якщо це так, то тут їх два, — відповіла вона.

Будівля ліворуч від нас теж була повна книжок.

— Ой-йой, — тихенько промовив Мвіта, округливши очі. — Вже пізно, а там усе одно є люди. Як гадаєте, там вільний вхід?

Місто звалося Банза, і його назва видалася мені неясно знайомою. І воно таки було на Мвітиній мапі. Ми збилися зі шляху — пішли не строго на захід, а на північний захід.

— Там треба бути уважнішими, — сказав Мвіта, тим часом як ми стояли довкола його мапи.

— Легко сказати, — відповіла Лую. — Ходіння так набридає, що увага сама собою розсіюється. Розумію, як це сталося.

Кілька людей, минаючи нас, позирнули не без цікавості, але це й усе. Я трохи розслабилася. Та все одно було очевидно, що ми нетутешні. Якщо ми були вдягнені в довгі вільні штани, сукні та покривала, то ці люди носили тісніший одяг і щільно обгортали голови тканиною.

Жінки носили срібні кільця в носі та довгі тісні напівсукні, що розширювалися внизу й називалися спідницями. Також вони вдягалися в сорочки без рукавів, виставляючи напоказ руки та плечі. Жіночі спідниці, сорочки й хустки здебільшого мали контрастні кольори та візерунки. Чоловіки носили такі ж вузькі яскраві штани й тісні кафтани. За годину пошуків ми опинилися на місцевому центральному ринку. Хоча вже минула десята вечора, на ньому було велелюдно.

Банза — місто океке, що жило мистецтвом і культурою. Вона не була старою, як Джвагір. Рани Банзи були свіжими. З роками її мешканці навчилися створювати добре з поганого. Засновники міста обернули свій біль на твори мистецтва, виготовлення та продаж яких стали основою культури Банзи.

— Це місто взагалі спить? — запитала Лую.

— У місцевих надто активна психіка, — відповіла я.

— Мені здається, тут усі божевільні, — заявив Мвіта.

Ми розпитали людей про Діті й Бінту. Ну, запитання ставили Фанасі та Лую. Ми з Мвітою стояли за ними, намагаючись приховати свої обличчя еву.

— Дуже гарненькі й одягнені як праведниці? — перепитав якийсь чоловік Фанасі. — Я їх бачив. Вони десь тут.

— Дурепи, — сказала Фанасі якась жінка й засміялася. — Вони купили в мене пальмового вина. За ними йшло з десяток чоловіків.

Вочевидь, Діті й Бінта добре проводили час. Ми придбали хліба, спецій, мила та сушеного м’яса. Я попросила Лую купити мені мішечок солі.

— Навіщо? — запитала вона. — У нас її вдосталь.

— Для верблюдів, якщо вони ще не пішли, — пояснила я.

Лую закотила очі.

— Сумнівно.

— Знаю, — погодилася я.

Ще я попросила Лую купити два пучки гіркого листя. Верблюди люблять гірке й солоне. Мвіта попросив Фанасі купити мені блакитну рапу. А сам Фанасі обрав для Діті гребінь, виготовлений із чиєїсь кістки. Лую купила таку штуку, що в мене аж мурашки по спині побігли. Я підійшла саме тоді, коли вона закінчила торгуватися зі старенькою, що продала їй цей крихітний сріблястий предмет. У старенької їх був повний кошик.

— Віддаю її тобі за такі гроші лише тому, що ти мені подобаєшся, — заявила старенька.

— Дякую, — всміхнулася на весь рот Лую.

— Ви нетутешні, еге ж? — запитала старенька.

— Ні, — сказала Лую. — Ми зі сходу. З Джвагіра.

Старенька кивнула.

— Як я чула, красиве місце. Але на вас дуже багато тканини.

Лую засміялася.

— Знаєш, як користуватися портативкою? — запитала старенька.

Лую хитнула головою.

— Покажіть мені, будь ласка.

Старенька на моїх очах пояснила, як відтворювати аудіофайл Великої Книги на портативці та отримувати з неї прогноз погоди. Але коли вона натиснула на кнопку внизу й вилізло око камери, я мимохіть запитала:

— Навіщо ти це купуєш, Лую?

— Хвилинку, — попросила вона й погладила мене по щоці.

Старенька з недовірою позирнула на мене.

— Ви бачили двох дівчат, одягнених так, як ми? — швидко запитала