Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Жінка опустила погляд і продовжила благати.

— Будь ласка. Оньєсонву тут поважають. Ідіть до будинку на пагорбі. Там можуть вилікувати її рани і…

— Її рани можу вилікувати я, — заявив Мвіта.

— На пагорбі? — перепитала я і поглянула на нього.

Жінка просяяла.

— Так, на вершині. Там будуть дуже раді вас побачити.

Розділ 33

— Нам необов’язково це робити, — сказала Діті.

— Стули пельку, — гарикнула я. На мою думку, у тому, що сталося зі мною, вона з Бінтою була винна так само, як оті чоловіки.

Ми повернулися на ринок. Була майже перша ночі, і люди нарешті почали збирати свій крам. На щастя, одна жінка, що продавала рапи, ще торгувала. Звістка про те, що сталося, розійшлася швидко. Коли ми дісталися ринку, всі вже знали, хто я така і що зробила з чоловіками, які спробували звернутися до мене з «пропозицією» їх «порозважати».

Жінка, що продавала рапи, дала мені чудову щільну барвисту рапу, оброблену термічним гелем, щоб не нагрівалася під час спеки. Від моїх грошей вона відмовилася, категорично заявивши, що не хоче ніякої халепи. Ще вона подарувала мені кофтину в тон із того ж матеріалу. Я вдягнулася в розкішне вбрання й викинула свій розідраний одяг. Обидві одежини за банзійським звичаєм облягали тіло, підкреслюючи груди та стегна.

Звідки ці люди знали, що я вмію оживляти? Діті, Лую та Бінта могли здогадатися, що я до цього здатна, але деталей не знали. Я навіть не розповідала Мвіті про той день, коли воскресила козу. А ще не розповідала йому, як за наказом Аро повернула до життя нещодавно здохлого верблюда.

Опісля Аро переніс мене до Мвітиної хатини. Я перебувала в частковій комі. Верблюд пробув мертвим годину, тобто гнатися за його духом і вести його назад мені довелося довго. Мвіта так і не розповів мені, що він сказав Аро, побачивши мене, і що зробив, щоб мене оживити. Але після того, як я видужала, Мвіта місяць не розмовляв з Аро.

Відтоді я воскресила мишу, двох птахів і одного собаку. Мені щоразу було легше. Мене могли побачити в кожному з цих випадків, особливо із собакою. Я знайшла його, коли він лежав на дорозі. Маленького песика з бурим хутром. Він був іще теплий, тож нести його до усамітненого місця було ніколи. Я зцілила його прямо там. Він підвівся, облизав мені руку й побіг — як я гадаю, додому. Тоді я теж пішла додому і проблювалася собачою шерстю та кров’ю.

На вершину найвищого пагорба ми вийшли виснаженими. Двоповерховий будинок був великий і простий. Коли ми наблизилися до нього, я відчула запах ладану й почула чийсь спів.

— Праведники, — сказав Фанасі.

Він постукав у двері. Співи всередині припинились, і залунали кроки. Двері відчинилися. Я згадала, де чула назву «Банза», щойно побачила його обличчя. Лую, Бінта й Діті охнули — напевно, теж про це здогадалися.

Він був високий і темношкірий, достоту як Ада. Це була половина найстрашнішої Адиної таємниці. «Вони жодного разу не приїхали до мене», — казала вона.

— Фанта, — промовила я. О, так, я ще пам’ятала, як звали Адиних близнят. — Де ваша сестра Нууму?

Він на одну довгу мить витріщився на мене й запитав:

— Хто ти?

— Мене звати Оньєсонву, — сказала я.

Вирячивши очі, він без вагань узяв мене за руку, затягнув усередину і сказав:

— Вона там.

Жінка, що сказала нам піти до будинку на пагорбі, була егоїстична коза. Вона направила нас туди не зі співчуття. Як ти знаєш, близнята приносять удачу. Банза була невелика й неідеальна, проте відносно щаслива й заможна. Але тепер одна з місцевих близнят нездужала. Фанта провів нас головною кімнатою, у якій пахло солодким хлібом і дітьми, що його там їли.

— Тут ми навчаємо дітей, — швидко пояснив Фанта. — Вони обожнюють це місце, але мою сестру обожнюють іще більше.

Він провів нас нагору сходами, а тоді коридором, і зупинився перед зачиненими дверима, на яких було намальовано дерева. Густий казковий ліс. Він був прекрасний. Серед дерев були очі — і маленькі, і великі, і блакитні, і карі, і жовті.

— Тільки вона, — сказав він Мвіті.

Мвіта кивнув.

— Ми тут почекаємо.

— Далі за коридором є одна кімната, — сказав Фанта. — Бачите, там, де горить світло?

Ми з Фантою провели їх поглядами до кімнати. Мвіта зупинився на мить і зазирнув мені в очі. Я кивнула і сказала:

— Не турбуйся.

— Я не турбуюся, — відповів Мвіта. — Фанто, приходьте по мене, як буде треба.

Увійти до будинку Ади було все одно що спуститися на дно озера. Зайти до кімнати Адиної доньки було все одно що ввійти до лісу — місця, якого я не бачила ніколи, навіть у видіннях. Як і двері, її стіни були від стелі до підлоги розмальовані деревами, кущами й рослинністю. Підійшовши до ліжка її власниці, я насупилася. Вона лежала якось неправильно. Я чула її дихання — неглибоке, хрипке, утруднене.

— Сестро, це Оньєсонву, чаклунка зі Сходу, — промовив Фанта.

У неї округлились очі, а дихання стало ще важчим.

— Уже пізно, — сказала я. — Вибачте.

Нууму змахнула тремтливою рукою.

— Мене звати… — прохрипіла вона. — Нууму.

Я підійшла ближче. Вона була так само схожа на Аду, як і її брат. Але з нею щось було страшенно не так. Здавалося, ніби вона сама перебувала в одному місці, а її стегна — в іншому. Помітивши, як я її роздивляюся, вона всміхнулася й гучно захрипіла.

— Сюди.

Підійшовши ближче, я все зрозуміла. У неї був перекручений хребет. Скрутився, наче змія, що повзе. Вона погано дихала, тому що її легені душив різкий вигин хребта.

— Я… не завжди… була такою, — вимовила Нууму.

— Приведіть Мвіту, — сказала я Фанті.

— Чому?

— Він кращий цілитель, ніж я, — буркнула я.

Коли він пішов, я повернулася до Нууму.

— Ми прийшли до вашого міста кілька годин тому. Шукали двох своїх супутниць. Ми знайшли їх у таверні, де мене спробували зґвалтувати четверо чоловіків, тому що я еву. Якась жінка благала, щоб ми сюди прийшли. Ми сподівалися поїсти, відпочити й почути вибачення. Я прийшла не зцілювати вас.

—