Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Так. А яким чином? — насупившись, запитав він.

— Ми знаємо вашу матір.

— Ви з нею зустрічалися? Були тут колись давно? Я не…

— Послухай, — сказала я і глибоко вдихнула. — Ми знаємо вашу матір. Вона жива.

Фанта хитнув головою.

— Ні, вона померла. Її вкусила змія.

— Насправді ваша мати була вашою двоюрідною бабусею.

— Що?! Але ж це… — Він зупинився й насупився, а за одну довгу мить сказав: — Нууму це знала. У кімнаті, в якій ми жили в дитинстві, в одній зі стін була крихітна дірочка. Якось ми знайшли там скручений портрет жінки. Ззаду він був підписаний: «Моїм синові та доньці, з любов’ю». Підпис ми прочитати не змогли. Нам було років вісім. Мені було байдуже, але Нууму подумала, що це щось означає. Нашим батькам вона його так і не показала. Наша мати не була художницею, та й батько художником не був. Через цю картину Нууму й зацікавилася живописом. У неї дуже добре виходило. Її роботи продавалися на ринку за великі гроші… — Він затих, його обличчя було спантеличене.

— Ваша мати — джвагірська Ада, — пояснила я. — Її дуже поважають, а ще вона постійно малює. Її звати Єре, і вона заміжня за Аро, чаклуном і моїм учителем. Хочеш почути більше?

— Так! Звісно!

Я всміхнулася, рада, що нарешті він одержить від мене щось добре.

— Коли їй було п’ятнадцять, нею зацікавився один хлопчина…

Я розповіла йому історію його матері та все інше, що знала про неї. Тільки пропустила історію про джуджу Одинадцятого ритуалу, яке вона попросила Аро накласти на дівчаток.

Ми обоє добре поспали там тієї ночі. Фанта при цьому обіймав мене. Я думала про те, як до цього поставився Мвіта, але на світі є й дещо важливіше за чоловіче самолюбство. Вранці Мвіта послав Діті та Лую до будинку старійшин Банзи, щоби сповістити про смерть Нууму. Невдовзі будинок мав наповнитися жалібниками й помагачами Фанти. Настав час іти.

Фанта теж надумав піти. Він сказав, що після поховальної церемонії та кремації сестри продасть будинок і піде до Джвагіра, щоб знайти матір. «Для мене тут нічого не лишилося», — пояснив він. Без сестри-близнючки Банза невдовзі перестане давати йому гроші. Зі смертю одного з близнюків інший починав приносити нещастя. Коли будинок наповнився, ми попрощалися з Фантою. Багато з тих, хто прийшов, дуже зло дивилися на нас із Мвітою, і мені стало за нас лячно. Ми напередодні прийшли до міста, а тепер одна з їхніх безцінних близнят померла.

Зі схилу ми зійшли іншою дорогою. Вона вела просто з міста. Також вона пролягала повз бордель «Козяча волосина». Цього видовища я не забуду ніколи. Хоча ще було рано, жінки вже повиходили. Вони сиділи на балконі триповерхового будинку. Шкіра в них була яскрава, але завдяки одягу вони здавалися ще яскравішими. Ми із Мвітою були значно смаглявіші, бо ходили на сонці, тож мені здавалося, що вони мало не сяють. Вони невимушено сиділи на стільцях, звісивши тендітні ноги з балкона. Деякі були вдягнені у кофтини з такими глибокими викотами, що було видно соски.

— Як гадаєш, де їхні матері? — запитала я Мвіту.

— Або батьки, — прошепотів він.

— Мвіто, я сумніваюся, що серед них є хоч одна така, як ти, — сказала я. — Вони не мають батьків.

Одна з дівчат помахала рукою. Я помахала у відповідь.

— Мабуть, вони по-своєму симпатичні, — звернулася Діті до Лую.

— Ну, якщо ти так кажеш… — із сумнівом у голосі відповіла Лую.

Проминувши останню будівлю, ми почули моторошне голосіння, що поступово гучнішало. Жінки Банзи прийшли до будинку своїх близнят. Про Фанту будуть добре дбати — принаймні поки що. Коли його сестру кремують, він зникне в нічній темряві. Мені було шкода Фанту. Його покинула друга половинка, покинула з радістю. Але те, що він ішов із Банзи, напевно, було добре. По суті своїй це місто було добре, але місцями воно гнило. І тепер Фанта зможе жити нормальним життям, замість бути ідеєю, що вселяє в інших егоїстичну надію.

Перш ніж ми встигнули залишити той бордель далеко позаду, я відчула приплив гніву. Ненормальні просто не могли не служити нормальним. А в разі відмови їх ненавиділи… втім, часто-густо нормальні ненавиділи їх навіть тоді, коли ті їм служили. Варто лише поглянути на тих жінок і дівчат-еву. Поглянути на Фанту і Нууму. Поглянути на Мвіту і мене.

Я не востаннє запідозрила, що на Заході вдамся до насильства. Попри те, що казав і думав Мвіта. Варто лише згадати, як Мвіта відреагував, побачивши Даїба. Така була реальність. Я — еву, хто мене послухає, якщо я не погрожуватиму їм силою? Наприклад, оті мерзотні чоловіки під таверною. Вони почули мене, лише злякавшись.

Майже дійшовши до дороги, ми зустріли трьох верблюдів. Ліворуч від них лежала велика купа гною. Також скидалося на те, що один чи двоє з них наносили сухої трави, щоб пожувати.

— Ви чекали, — з усмішкою сказала я. Не думаючи, побігла до того, який мені погрожував, і обвила руками його кудлату запорошену шию.

— Ради Ані, що ти робиш?! — скрикнув Фанасі.

Верблюд заревів, але зрадів моїм обіймам. Я відступила. Це був великий верблюд, очевидно, самиця. Я схилила голову набік. Один з них був дрібнуватий. Дитинча, що скоро перестане бути дитинчам. Можливо, нещодавно відлучене від матері. Я замислилася, чи дозволить нам самиця себе доїти. У верблюжому молоці є вітамін C. Моя мати розповідала, що робила так кілька разів, коли я була зовсім малою.

— Як нам вас усіх звати? — спитала я. — Як тобі ім’я Санді?

Мвіта розсміявся й хитнув головою. Лую витріщилася. Фанасі витягнув кинджал, який купив у Банзі. Бінті явно стало гидко. А Діті явно роздратувалася.

— Знаєш, вони ж, мабуть, обсаджені вошами, — зауважила Діті. — Сподіваюся, ти готова відрізати своє чудове волосся.

Я пирхнула.

— Ця проблема є тільки у свійських верблюдів.

— Ця істота могла б відгризти тобі голову, — сказав Фанасі, не прибираючи кинджала.

— Але не відгризла, — промовила я і зітхнула. — Може, прибереш оцю штуку?

— Ні, — відмовився він.

Верблюди не були дурними. Вони пильно стежили за кожним з нас. Тепер було ясно: хтось із верблюдів рано чи пізно плюне у Фанасі чи вкусить його. Я