Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Чому? — запитала Лую.

— Я думаю, що вони теж зачаровані, — пояснила я. — Але як, точно не знаю.

Лую виплюнула свій камінець у руку і поклала у складку рапи. Діті виплюнула свій у темряву. Бінта завагалася.

— Ти впевнена? — запитала вона.

Я махнула їй рукою.

— Роби, що хочеш.

Вона свій камінець не виплюнула.

— Гаразд, — продовжила я. — Ой, Діті, тобі треба…

— Знаю, — сказала вона і зняла рапу. Лую й Бінта відвели очі.

Мене почало нудити. Не зі страху, а радше з глибокого занепокоєння. Вона мала розсунути ноги. Та ще гірше було те, що мені також потрібно було покласти руки на шрам, який залишився після того шпаркого надрізу дев’ять років тому.

— Не роби таке обличчя, — сказала Діті.

— А якого обличчя ти від мене хочеш? — роздратувалася я.

— Ми просто, гм, підемо он туди, — раптом сказала Лую, взяла Бінту за руку і відійшла. — Поклич нас, як будеш готова.

— Багаття достатньо тепле? — запитала я Діті.

— Ти можеш його нагріти?

Я нагріла.

— Тобі доведеться… зробити те, що ти робила… попереднього разу, — сказала я і стала на коліна біля каміння.

Я поглянула на небо, а вона лягла біля мене й розсунула ноги. Я глибоко вдихнула і поклала на неї руки. Негайно зосередилася, не зважаючи на те, яка волога йєйє в моєї подруги. Заходилася зосереджено підтягувати пригорщу за пригорщею те, чого було вдосталь. Я брала силу зі страху та захвату Лую з Бінтою, які перебували неподалік. Черпала з бентеги верблюдів, легкого занепокоєння Мвіти в таборі, а також спантеличеної тривоги і захвату Фанасі.

Я відчувала її шрам, але невдовзі також відчула тепло й наполегливий вітер у себе за спиною. Діті запхинькала. Потім заплакала. Потім закричала. Я трималася, заплющивши очі, хоч і відчувала, як мене так само пече, розриває, стягує між ногами. Її крики не могли не долинути до Мвіти та Фанасі. Я трималася. Настала потрібна мить. Я прибрала руки. Не замислюючись, занурила їх у пісок і обтерла так, наче то був не пісок, а вода. Обтрусила руки рапою Діті.

— Готово, — прохрипіла я. У мене свербіли руки. — Як почуваєшся?

Вона витерла сльози на обличчі й сердито подивилася на мене.

— Що ти зі мною зробила? — спитала вона охриплим голосом.

— Стули пельку, — гарикнула я. — Я ж тобі казала: буде боляче.

— Хочеш, щоб я перевірила, чи в тебе вийшло? — саркастично запитала вона.

— Мене не обходить, що ти робитимеш, — відповіла я. — Піди приведи Лую.

Коли Діті підвелася, їй неначе стало краще. Вона позирнула на мене згори вниз, а тоді поволі пішла геть. Я знову пошкрябала піском руки, які ще свербіли.

— Все має свої наслідки, — пробурчала я собі під носа.

Всі вони кричали.

— Залиште мене тут, — попросила я, покінчивши з Бінтою. Я була задихана, пітніла й досі терла руки піском. Я відчувала на собі їхні запахи і страшенно нервувала. Почала терти ще сильніше. — Вертайте до табору.

Перевіряти, чи спрацювали мої дії, не було потрібно ні їм, ні мені. Вони спрацювали. Тепер я зрозуміла: безглуздо сумніватися, що я можу виконати щось таке просте.

— Я можу значно більше, — сказала я самій собі. — Але що б я витерпіла?

Я засміялася. Руки в мене свербіли так сильно, що захотілося покласти їх на розпечене каміння. Я витягнула їх над багаттям.

— Ох, Ані, що ти створила, створивши мене? — прошепотіла я.

Моя шкіра стиралася. Я колупнула її маленький клаптик. Відійшов шмат завбільшки з увесь тильний бік моєї долоні. Я кинула його на пісок. Негайно побачила, як почала висихати і стиратися нова шкіра. Вона теж мала відлущитися. Я потерла її піском. Нові шари невпинно злізали. Свербіж не вщухав. Коли в мене за спиною заговорив Мвіта, на землі вже утворилася купка шкіри, а я досі її злущувала.

— Мої вітання, — сказав він, спершись на пальму та склавши руки на грудях. — Ти зробила своїх подруг щасливими.

— Я… Я не можу це зупинити, — схвильовано промовила я.

Мвіта підібрався й придивився до піску в тьмяному світлі.

— Це що, шкіра? — запитав він. Я кивнула. Він став на коліна біля мене. — Дай-но глянути.

Я хитнула головою і сховала руки за спиною.

— Ні. Це жахливо.

— Які відчуття? — запитав він.

— Жахливі. Пече, свербить.

— Тобі треба поїсти, — сказав він і дістав шмат червоного кактусового десерту, загорнутий у ганчірку. Десерт був саме такий, як мені подобалося, липкий і стиглий.

— Я не голодна, — сказала я.

— Байдуже. Для такої купи шкіри тобі потрібна енергія і відтворення, як із джуджу, так і без. Щоб її відновлювати, тобі треба їсти.

— Я не хочу її торкатися. Не хочу нічого ними торкатися.

Він відклав кактусовий десерт.

— Дай подивитись, Оньєсонву.

Я лайнулась і простягнула до нього руки. Це завжди було страшенно принизливо.

Я щось робила, а Мвіта постійно мусив приводити мене до ладу. Наче я не мала влади над своїми здібностями, своїми силами, своїм тілом.

Він довго дивився на мої руки. Торкнувся шкіри. Відлущив трохи й почекав, доки нова шкіра не зістарілася й не відлущилася знову. Міцно взяв мене за руки.

— Вони гарячі, — зауважив він.

Я йому заздрила. Чаклункою була я, але він розумів набагато більше за мене. Вивчати Містичні аспекти йому не дозволили, проте він поводився як чаклун.

— Гаразд, — за якийсь час сказав він самому собі.

Він не сказав більш нічого, і я запитала:

— Що — «гаразд»?

— Тс-с, — відповів він, нагадавши мені Аро. І Солу теж. Усі троє мали звичку слухати якийсь голос чи голоси, яких я не чула.

— Гаразд, — повторив він, цього разу звертаючись до мене. — Я не можу цього зцілити.

— Що?

— А ти можеш.

— Як?

Мвіта явно роздратувався.

— Ти маєш знати.

— Ну, я точно не знаю! — загарчала я.

— Маєш знати, — відказав він і гірко розсміявся. — Ох, ти маєш знати, як це зробити. Тобі треба більше вправлятись, Оньє. Почни навчатися самотужки.

— Знаю, — погодилася я з роздратованим виглядом. —