Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Ой, та не звинувачуй мене! — огризнулася я. — Хай ніхто з вас не сміє мене звинувачувати! Звинувачуйте себе в незнанні та бездіяльності.

— Ти маєш рацію, — тихо погодилася Діті. — Я… Я не знаю, що на мене найшло. — Вона хитнула головою. — Я тебе не ненавиджу… але ненавиджу твою сутність. Мене дратує, що щоразу, коли я дивлюся на тебе… Нам важко, Оньє. Ми одинадцять років вважали, що еву — брудні, нікчемні, жорстокі люди. А тоді ми познайомилися з тобою і Мвітою. Ви — найдивовижніші люди, яких ми коли-небудь зустрічали.

— Скоро вас теж почнуть вважати нікчемними, — пообіцяла я. — Скоро ви зрозумієте, як почуваюся я всюди.

Але мене мучили суперечливі почуття. Діті й Бінта щось переживали, так само, як і я, як усі ми. І я мала ставитися до цього з розумінням. Попри все.

— Ти вийшла сюди, щоби про щось мене спитати?

Діті поглянула на намет Фанасі.

— Зніми це з мене. Якщо можеш. Знімеш?

— Те, що я маю для цього зробити, тобі не сподобається, — сказала я. — Мені теж.

Діті насупилася, а тоді на її обличчі відобразилась огида.

— Ні.

— Так, — відповіла я.

— Фе!

— Я знаю.

— А болітиме так само? — запитала вона.

— Не знаю. Але в чаклунстві неможливо щось отримати, не віддавши.

Лую вийшла з намету.

— І з мене теж, — сказала вона. — Мені начхати, що ти мене мацатимеш. Що завгодно, аби знову насолодитися близькістю. Часу на шлюб у мене немає.

Поспіхом вилізла Бінта.

— І з мене! — вигукнула вона.

Я відчула лиш одне — сумнів.

— Гаразд, — погодилася я. — Завтра ввечері.

— Отже, ти точно знаєш, що робити? — запитала Лую.

— Думаю, що так, — відповіла я. — Але, звісно, я цього ще ніколи не робила.

— Як гадаєш, що ти… робитимеш? — не вгавала Лую.

Я замислилася.

— Ну, щось не може з’явитися з нічого. Навіть маленький шматочок плоті. Якось Аро відірвав комасі лапку, викинув цю лапку і сказав: «Зроби так, щоб вона знову пішла». Мені це вдалось, але я не можу сказати тобі, як саме. Є момент, коли я припиняю діяти і щось починає діяти через мене й робить те, що треба зробити.

Замислившись над цим, я насупилася. Я зцілилася не зовсім самотужки. Якщо я зробила це не зовсім самотужки, то хто ще до цього доклався? Це скидалося на мить, про яку я розповідала Лую: коли людина прокидається і не знає, хто вона.

— Якось я спитала Аро, що, на його думку, відбувається, коли він зцілюється, і він пояснив, що це пов’язано з часом, — заговорила я. — Що людина маніпулює ним, щоб повернути плоть.

Вони просто витріщилися на мене. Я знизала плечима й облишила пояснення.

— Оньє, — раптом сказала Бінта. — Дуже прошу, вибач. Ми не мали туди йти. — Вона кинулася на мене і збила мене з ніг. — Ти не мала там опинитися!

— Та нічого, — відповіла я, намагаючись сісти. Вона досі не відпускала мене і гірко плакала. Я обняла її обома руками і зашепотіла: — Нічого. У мене все гаразд.

Її волосся пахло милом і ароматичною олією. За день до того, як ми пішли з Джвагіра, вона заплела своє афро в багато маленьких кісок. Кіски відтоді відросли, а вона їх досі не розплела. Я замислилася, чи не вирішила вона, бува, відростити собі дада[14]. Запирхало двоє верблюдів, які намагалися відпочити за наметом Лую.

— Ради всього святого, — промовив Фанасі, виходячи зі свого намету. — Жінки.

Мвіта теж вийшов з намету. Я помітила, як Лую дивиться на його оголені груди, і не зрозуміла: це звичайна людська цікавість щодо тіл еву чи щось більш плотське?

— Отже, вирішено, — сказав Мвіта. — Це добре.

— Еге ж, — бадьоро підтакнув Фанасі.

Діті сердито на них поглянула.

Розділ 35

Більшу частину наступного дня я провела в подобі грифа, ширяючи та розслабляючись. Тоді повернулася до табору, вдягнулася і пройшла десь із милю до місця, яке нагледіла, літаючи. Сіла під пальмою, надягнула на голову покривало і сховала руки в одяг, щоб уберегти від сонця. Звільнила голову від думок. Я не ворушилася три години. До табору повернулася перед самим заходом сонця. Першими мене привітали верблюди. Вони саме пили з бурдюка з водою, який тримав перед ними Мвіта. Вони потицяли в мене м’якими вологими мордами, Санді навіть лизнула мені щоку. Я відчула в себе на шкірі запах і смак вітру та неба.

Мвіта поцілував мене і сказав:

— Діті й Бінта приготували для тебе бенкет.

Особливо мені припав до душі смажений пустельний заєць. Вони недарма хотіли, щоб я поїла. Мені були потрібні сили. Опісля я взяла відро води, зайшла за наш намет і ретельно помилася. Ллючи собі на голову воду, я почула крик Діті:

— Не треба!

Я зупинилась і прислухалася. Чути було дуже погано через крапання води. Я здригнулася й домилася. Вдягнулась у вільну сорочку і стару жовту рапу. На той час сонце вже остаточно сіло. Я чула, як вони збираються. Час настав.

— Я обрала місце, — оголосила я. — Воно десь за милю звідси. Там є дерево. Мвіто, Фанасі, лишайтеся тут. Ви побачите наше багаття.

Я зазирнула Мвіті в очі, сподіваючись, що він без слів зрозуміє мій наказ: «Будь насторожі».

Я взяла напхану камінням торбу, і ми пішли. Коли ми дісталися дерева, я висипала каміння й нагріла його так, що в мене розслабилися суглоби. Ніч була дуже холодна. Ми пройшли так далеко, що погода змінилася. Хоча вдень досі було спекотно, ночі стали зовсім морозними. У Джвагірі вночі рідко бувало так холодно.

— Хто хоче бути першою? — запитала я.

Вони перезирнулися.

— Може, повторимо послідовність нашого ритуалу? — запитала Лую.

— Бінта, ти, а потім Діті? — уточнила я.

— Цього разу зробімо навпаки, — твердо сказала Бінта.

— Гаразд, — погодилася Діті. — Я сюди не боятися прийшла.

Голос у неї тремтів.

— Виплюньте свої