Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор
Прислухатися я, звісно, не припинила. А ти хіба припинив би? Я почула шепіт Фанасі. А далі… Я насупилася. Прислухалася ще дужче. Зітхання, потім — тихий порух і приглушений стогін. Я мало не розбудила Мвіту. Треба було його розбудити. Це було кепсько. Але яке право я мала не пускати Лую до намету Фанасі? Я чула їхнє ритмічне дихання. Воно не вщухало понад годину. Врешті-решт я поступово заснула, тож хтозна, коли Лую повернулася до свого намету.
Ми спакували речі до світанку. Діті та Фанасі не розмовляли одне з одним. Фанасі старався не дивитися на Лую. Лую поводилась абсолютно нормально. Коли ми пішли, я подумки засміялася. Хто знав, що в маленькій групці в глушині можуть розігратися такі пристрасті?
Розділ 37
Завдяки бездумному нахабству Діті, сміливості Лую та емоційному сум’яттю Фанасі наступні два тижні були аж ніяк не нудні. Вони берегли мене від похмуріших думок. Лую ставила свій намет біля намету Фанасі й раз на кілька днів тишком-нишком зникала там уночі. На ранок вони обоє виснажувались, а тоді весь день не дивились одне на одного. Мушу сказати, що вони добре грали свої ролі.
Тим часом я тренувалася, провалюючись у дичавину і планеруючи нею. При цьому я щоразу бачила вдалині червоне око, яке стежило за мною. Я дивувала Мвіту, підкрадаючись до нього в подобі пустельної лисиці. Я знов і знов різала й лікувала собі шкіру, доки мені не стало легко різатись і лікуватись. Я навіть розпочала триденний піст, намагаючись викликати мандрівне видіння. Якщо вже Даїб хоче за мною шпигувати, то я можу шпигувати за ним.
— Чого це ти не снідаєш? — запитав Мвіта.
— Я намагаюсь отримати видіння. Мені здається, що цього разу зможу його контролювати. Хочу побачити, що він робить.
— Кепська ідея, — хитнув головою Мвіта. — Він тебе вб’є.
Мвіта пішов і повернувся з тарілкою каші. Я поїла, не сперечаючись.
Я готувалася до прийдешнього. Однак не могла не зважати на бомбу з годинниковим механізмом, яка ось-ось мала вибухнути в нашому таборі. Якось увечері я пішла до Лую, що саме прала одяг у своєму відрі.
— Нам треба поговорити, — сказала я.
— Ну то говори, — озвалася вона й викрутила свою рапу.
Я нахилилася до неї, не зважаючи на краплі води, які летіли мені в обличчя.
— Я знаю.
— Що ти знаєш?
— Що в тебе з Фанасі.
Вона застигла, глибоко зануривши руки у воду в відрі.
— Тільки ти?
— Як мені відомо.
— Звідки?
— Почула.
— Ой, та ми ж не голосно, як ти із Мвітою.
— Чому ти це робиш? — запитала я. — Хіба ти не знаєш, що…
— Ми обоє цього хочемо, — відповіла Лую. — І не можна сказати, що Діті це бентежить.
— Тоді нащо така секретність?
Вона нічого не сказала.
— Якщо Діті довідається…
— Не довідається, — відрізала Лую і суворо подивилася на мене.
— Ой, та я їй не скажу. Ти скажеш. Лую, ми дуже близькі — хіба що на головах одне в одного не сидимо. Фанасі та Мвіта спілкуються. Якщо Мвіта й не знає, то скоро дізнається. Або тебе впіймає Діті чи Бінта. А що, як ти завагітнієш? Потенційних батьків тут лише двоє.
Ми поглянули одна на одну, а тоді розреготалися.
— Як ми до цього дійшли? — запитала я, коли ми опанували себе.
— Не знаю, — сказала вона. — Він чудовий, Оньє. Можливо, річ у тім, що я старша, але він викликає в мене приголомшливі відчуття.
— Лую, ти сама розумієш, що кажеш? Це — чоловік Діті.
Вона шумно втягнула повітря крізь зуби і закотила очі. Тієї ж ночі я ненадовго прокинулась і почула, як Лую нишком заходить до намету Фанасі. Невдовзі вони знову взялися за своє. Це не могло не скінчитися лихом.
Розділ 38
Ми дісталися чергового міста й вирішили зайти туди по припаси.
— Папа-Ші? Що то за назва така? — запитала Лую.
Вона стояла надто близько до Фанасі. А може, Фанасі стояв надто близько до неї. Останнім часом він, здавалося, постійно опинявся щонайбільше за кілька кроків від Лую. Вони почали розслаблятися.
— Я пам’ятаю це місто, — сказав Мвіта. Судячи з його вигляду, ці його спогади були не з приємних. Він поглянув на мапу Лую, тим часом як вона тримала портативку на руці. У світлі сонця розгледіти мапу було нелегко. — Ми недалеко від початку Королівства Семи Рік. Це одне з останніх міст на нашому шляху, де немає… ворожості до океке.
Неподалік від нас їхав гурт людей, який теж прямував до міста. Ми кілька разів на день чули звуки скутерів. Одного разу верблюди страшенно занервували — почали ревти і трусити запорошеними шкурами. Останнім часом вони поводилися дивно. Минулої ночі верблюди почали ревти одне на одного й розбудили нас. Вони так і не підвелися з колін, але вигляд у них був сердитий. Вони сварилися. Коли ми дісталися міста, вони відмовилися підходити до нього ближче. Йдучи на міський ринок, нам довелося лишити їх за милю позаду.
— Зробімо це швидко, — сказала я і натягнула на голову покривало. Мвіта зробив так само.
Там був одяг усіх можливих фасонів, і я почула кілька діалектів мов сіпо та океке — і так, навіть нуру. Нуру було небагато, але достатньо. Я мимоволі витріщалася на них через пряме чорне волосся, жовтувато-смагляву шкіру та вузькі носи. Ніякого ластовиння на щоках, товстих губ або очей дивного кольору, як у Мвіти та мене. Я дещо спантеличилася. Не думала, що нуру можуть спокійно ходити серед вільних океке.
— Це що, нуру? — дещо заголосно спитала Бінта. Жінка з якимось підлітком — мабуть, сином — позирнула на неї, насупилася й відійшла. Лую штурхнула Бінту, щоб та заткнулася.
— Що думаєш? — запитав мене Мвіта, нахилившись до мого вуха.
— Просто візьмімо те, що нам потрібно, й забираймося звідси, — відповіла я. — Оті чоловіки на мене дивляться.
— Я знаю. Не відходь. — Ми обоє — і я, і Мвіта — приваблювали глядачів.