Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Піщана буря була така сильна, що я не розуміла, куди дме вітер. Буря неначе спустилася до нас із неба.

Пісок шмагав нас по одягу, вгризався в нього. Я закутала морду та очі Санді у товсту тканину для рапи, але мене бентежила її шкура. Біля мене ридала Діті, а Фанасі намагався її втішити. Ми із Мвітою прихилились одне до одного.

— Чула коли-небудь про Червоний народ? — прошепотів мені у вухо Мвіта.

Я хитнула головою.

— Люди піску. Лише в переказах… вони мандрують у величезній пиловій бурі.

Він хитнув головою. Для розмов було надто шумно.

Минула година. Буря нікуди не поділася. У мене від напруження, з яким доводилося триматися, почало зводити м’язи. Шум, жалючий вітер, і цьому не видно було кінця-краю. Коли я жила в пустелі з матір’ю, бурі й близько не були такими тривалими. Вони починалися швидко й потужно і так само хутко полишали нас. Минуло ще півгодини.

Тоді вітер і пісок нарешті вляглись. Абсолютно раптово. У несподіваній тиші ми закашлялися й почали лаятися. Я перекотилася на бік. У мене боліли оголені ділянки шкіри й виснажені м’язи. Санді заревла й поволі встала. Струсила пісок зі шкури, розсипаючи його довкола. Ми всі кволо бурмотіли нарікання. У велетенську буру воронку з піску та вітру опустилося сонячне світло. Око бурі. Воно, мабуть, мало багато миль завширшки.

Вони прийшли до нас зусібіч, закутані з голови до ніг у темно-червону одіж, так само, як і їхні верблюди. Мені було видно лише їхні очі. Один з них під’їхав до нас на верблюді. Перед цією людиною на верблюді сиділо мале дитя. Дитина захихотіла.

— Оньєсонву, — промовила глибоким голосом людина. Жінка.

Я підняла підборіддя.

— Це я.

Я повільно встала.

— Хто з вас — її чоловік, Мвіта? — запитала вона мовою сіпо.

Він не став відмовлятися від цього звання.

— Я, — сказав Мвіта.

Дитина сказала щось — чи то іншою мовою, чи то по-дитячому.

— Ви знаєте, хто ми? — запитала жінка.

— Ви — Червоний народ, ва. На Заході я чув про вас багато історій, — сказав Мвіта.

— Ти швидше говориш як житель Сходу.

— Я спершу ріс на Заході, а потім на Сході. Зараз ми прямуємо на Захід.

— Так, мені казали, — відповіла жінка й повернулася до мене.

Чоловік позаду неї заговорив незрозумілою мені мовою. Жінка відповіла, і всі інші заворушилися — відступили, злізли з верблюдів і познімали в’юки. Зняли свої покривала. Я побачила, чому їх називають Червоним народом. Їхня шкіра була червона, як пальмова олія. Вони дуже коротко стригли своє рудувато-каштанове волосся, усі, окрім малих дітей, які ходили з великими пишними дредлоками.

Жінка зняла покривало. Серед інших її вирізняли одне золоте кільце в носі, ще два у вухах і одне у брові. Дитина несподівано вправно зіскочила з верблюда. Скинула з себе покривало, оголивши дредлоки. Я помітила, що мала теж носила у брові золоте кільце.

— Хто ви? — запитала жінка інших, злізши зі свого верблюда.

— Фанасі.

— Діті.

— Лую.

Вона кивнула й поглянула на Санді. Всміхнулася на весь рот.

— Тебе я знаю.

Санді видала такий звук, якого я ще ніколи не чула. Якесь гортанне муркотіння. Вона потерлася мордою об щоку жінки, і та захихотіла.

— Ти теж маєш гарний вигляд, — промовила вона.

— Хто ви взагалі такі? — запитала Лую. — Мвіта про вас знає, а я — ні.

Жінка оглянула Лую з голови до п’ят, а Лую поглянула на неї. Мені згадалося, як вона опиралася Аді під час нашого Одинадцятого ритуалу. Лую ніколи не поважала владу.

— Лую, — заговорила жінка. — Я вождиня Сесса. Он там стоїть інший, вождь Уссон. — Вона показала жестом на чоловіка з такими ж кільцями, який стояв біля свого верблюда.

— Інший хто? — спитала Лую.

— Ти ставиш неправильні запитання, — відповіла вождиня Сесса.

— Ви зустріли нас у слушний час. Ми зупинимося тут, доки місяць не завагітніє, — Вона поглянула на стіну з пилу й широко всміхнулася. — Можете лишатися з нами… якщо бажаєте.

Вона пішла геть, залишаючи вибір за нами. Довкола нас ва заходилися ставити намети, затишніші за наші, а також значно більші та вищі. Ці намети було зроблено з блискучої натягнутої козячої шкіри. Я помітила вловні станції, але не побачила жодного комп’ютера.

— Наступний «вагітний місяць» буде аж за три тижні! — зауважила Лую.

— Що з цими людьми таке? — запитав Фанасі. — Чому в них такий вигляд? Наче вони їдять і п’ють пальмову олію та кактусові десерти, ще й купаються в них. Це дуже дивно.

Мвіта, роздратувавшись, втягнув повітря крізь зуби.

— Хто його зна? — сказала Лую. — А що їхня «подруга», пилова буря?

— Вона подорожує разом з ними, — пояснив Мвіта.

— Чому?

Він знизав плечима.

— А чому вони червоні?

Лую заверещала й підскочила: їй у потилицю врізався біло-брунатний горобець. Пташка впала на землю, випрямилась і спантеличено заклякла на місці.

— Облиш його, — порадив Мвіта. — З ним нічого не буде.

— Саме це я і збиралася робити, — відповіла Лую, дивлячись на пташку.

— Ми не можемо залишатися тут, — сказала Діті.

— А хіба в нас є вибір? — гарикнула я. — Хочеш спробувати прорватися крізь оту бурю?

Ми поставили намети там, де вони стояли до приходу бурі. Всі, крім Лую. Вона вирішила розміститись у Фанасі.

Перші кілька годин ва зводили свої оселі як досвідчені кочівники, якими, власне, й були. Сонце сідало, і пустеля холонула навіть в оці бурі, але я не стала розводити кам’яного багаття. Хто знає, як ці люди реагують на джуджу?

Ми тримались осторонь від усіх, а одне з одним поводилися ще відстороненіше. Діті сховалась у своєму наметі, так само, як і Фанасі з Лую. Однак ми із Мвітою сиділи надворі перед своїм наметом, не бажаючи видаватися надто нетовариськими. Але, поки ва отаборювалися, на нас не зважали навіть діти.

Коли стемніло, люди почали спілкуватися. Я відчула себе дурною. Всі намети, які я бачила, сяяли світлом кам’яних багать. До нас підійшли привітатися вождиня Сесса, вождь Уссон і якийсь