Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор
— Вибачте, — сказала я, піднявши руки.
— Ні, — сказав один із них і позадкував, думаючи, що я знову його торкнуся. — Це ти нас вибач.
Це було дивно й неприємно водночас.
Поки ми повернулися до свого місця, Діті та Лую встигли знайти ще чоловіків. Усі вони були такі красені, що в Лую від усмішки мало не тріскалось обличчя. Чоловік із повними чуттєвими губами годував Діті шматком смаженої кролятини. Фанасі теж опинився в оточенні. Жінки змагалися за його увагу. Відповідаючи на тисячі їхніх запитань, він навіть не мав коли поїсти чи поглянути, чим займаються Діті та Лую.
Хоча із Мвітою ніхто не сидів, кілька жінок, як молодих, так і старих, відкрито витріщалися на нього й навіть розчищали йому дорогу на бенкеті. Всі чоловіки зупинялися й тепло з ним віталися, деякі навіть тиснули йому руку. Чоловіки та хлопці лише крадькома позирали на мене, коли думали, що я цього не помічу. А жінки та дівчатка відверто мене уникали. Втім, одна таки не змогла втриматися.
— Це Еєсс, — із усмішкою сказала Тінґ, коли мала підбігла до мене і намірилася взяти за руку.
Я спробувала відсмикнути руку, поки вона мене не торкнулась, але дівчинка була надто швидкою. Вона схопила мене за руку так, що я мало не впустила ганчірку з їжею. Полетіли великі іскри. Але вона тільки засміялася. Схоже, маленька дівчинка, що їхала з вождинею Сессою, була невразливою до того, що мене вразило. Вона сказала мені щось мовою ва.
— Вона не знає суфі, Еєсс, — пояснила їй Тінґ. — Говори мовою сіпо або океке.
— У тебе дивна зовнішність, — сказала маленька дівчинка мовою океке.
Я засміялася.
— Знаю.
— Мені подобається, — заявила вона. — Твоя мама — верблюдиця?
— Ні, моя мама — людина.
— Тоді чому твоя верблюдиця каже мені, що піклується про тебе?
— Еєсс їх чує, — пояснила Тінґ. — У неї це з народження. Тому вона й розмовляє так добре як на трирічну дитину. Вона все життя розмовляла з усіма на світі.
Маленьку дівчинку щось зацікавило.
— Скоро повернуся! — гукнула вона й побігла геть.
— Чия вона? — запитала я.
— Вождині Сесси та вождя Уссона, — сказала Тінґ.
— Отже, вождиня Сесса та вождь Уссон одружені?
— Та звісно, що ні, — відповіла Тінґ. — Двоє вождів не можуть одружитися. Чоловік вождині Сесси отам. — Вона показала на чоловіка, що саме передавав Еєсс маленький вузлик із їжею. Мала взяла харчі, поцілувала йому коліна і знову щезла серед людських ніг.
— Отакої, — сказала я.
— Он дружина вождя Уссона, — вона показала на пухкеньку жіночку, яка сиділа з кількома іншими жінками.
Ми сіли й розгорнули свою їжу. Мвіта вже їв. Він, схоже, перейняв застільні манери від ва, тому що запихав їжу собі до рота руками та їв із роззявленим ротом. Я розгорнула свою ганчірку й подивилася, чого набрала Тінґ. Усі харчі перемішались, і я, побачивши це, втратила апетит. Мені ніколи не подобалося, коли в мене змішувалася їжа. Відсунувши пальцем кавалок зеленого кактуса, я колупнула шматочок смаженого яйця ящірки.
— То де… твій Майстер? Він що, не їсть? — за якийсь час спитала я.
— А ти їси? — запитала вона, дивлячись на мою ганчірку, досі повну.
— Я не дуже голодна.
— Мвіта, здається, почувається нормально.
Ми поглянули на нього. Він уже з’їв усе на своїй ганчірці й саме вставав, аби взяти ще. Він зустрівся зі мною поглядом.
— Хочеш, принесу тобі щось? — запитав він.
Я заперечно хитнула головою. Прийшла Еєсс і плюхнулася біля мене. Всміхнулася на весь рот, розгорнула свою ганчірку-тарілку й заходилася жадібно їсти.
— То це правда? — спитала Тінґ.
— Що саме?
— Мвіта мені нічого не розповідає. Каже, треба питати тебе, — пояснила вона. — Ходять чутки, ніби ти оповила чорним туманом ціле місто після того, як його мешканці спробували тобі нашкодити. Ніби ти перетворила тамтешню воду на жовч. І ніби ти насправді — привид, посланий у ці землі, щоби змити наші злодіяння.
Я засміялася:
— Де це ти таке чула?
— Від подорожніх, — сказала вона. — У містах, до яких дехто з нас заходить по запаси. Вітром приносить.
— Усі знають, — додала Еєсс.
— А ти що думаєш, Тінґ? — запитала я.
— Я думаю, це маячня… здебільшого. — Вона підморгнула.
— Тінґ, чому тутешні не можуть мене торкатися? — Я всміхнулася. — Крім тебе та Еєсс?
— Не ображайся, — сказала вона й відвела погляд.
Я не зводила з неї очей, чекаючи, що вона скаже більше. Цього не сталося, і я просто знизала плечима. Я не образилася. Справді.
— Що це? — спитала я, щоби змінити тему.
Я показала на відмітини на її біцепсах і грудях. На грудях у неї були кола з петлями та завитками всередині. На лівому біцепсі було щось схоже на тінь хижого птаха, на правому — хрест, оточений малесенькими колами та квадратами.
— А ти що, не вмієш читати вай, басу, менду та нсібіді? — запитала вона.
Я хитнула головою.
— Про нсібіді я знаю. Цими письменами прикрашена одна будівля у Джвагірі.
— Дім Осуґбо, — кивнула вона. — Ссайку мені про нього розповідав. Це не прикраси. Якби ти повчилася довше, ти б це знала.
— Ну, цьому вже не зарадити, чи не так? — роздратовано сказала я.
— Мабуть, ні, — погодилася вона. — Я сама залишила на собі ці відмітини. Письмена — це мій центр.
— Центр?
— Те, до чого в мене найбільший хист, — пояснила вона. — Це стає найочевидніше в тридцять років. Я не можу пояснити тобі словами, що саме означають мої відмітини. Вони змінили моє життя, кожна по-своєму, так, як було потрібно. Отут у мене гриф, це я тобі можу сказати.
Вона подивилася мені в очі, гризучи кролячу кістку.
Я вирішила змінити тему.
— То як давно ти вже навчаєшся?
Гурт заграв пісню, яка, вочевидь, дуже подобалася Еєсс. Вона підскочила й кинулася до музикантів, огинаючи людей зі спритністю газелі. Діставшись гурту, дівчинка радісно затанцювала. Ми з Тінґ, усміхаючись, якусь