Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Не з’їжджай з теми.

Мвіта засміявся.

— Ти вступав у близькість із Тінґ?

— Що?

— Я знаю тебе і, здається, знаю її.

Мвіта лише хитнув головою, відкинувся назад і поклав руки за голову. Я зняла з себе святковий одяг і загорнулась у свою стару жовту рапу. Виходячи з намету, відчула, як мене смикнули за рапу, мало не стягнувши її.

— Зачекай, — сказав Мвіта. — Ти куди?

— Піду помиюся, — відповіла я.

Ми вирішили митись у наметі Лую. Скористатися Бінтиним наметом нам забракло духу.

— Ти робив це? — нарешті запитала я. — З іншими жінками, до мене?

— Чому це важливо?

— Це просто важливо. Так чи ні?

— Ти не перша жінка, з якою я вступав у близькість.

Я зітхнула. Я вже знала. Це ні на що не впливало. Я бентежилася через Тінґ.

— Куди ти ходив, коли пішов сюди? — запитала я.

— Я прогулявся. Люди залюбки приймали мене у себе вдома. Якась компанія чоловіків посадовила мене й попросила розповісти все про нас і наші мандри. Я розповів їм дещо, але не все. Зустрівся з Тінґ, і вона повела мене до намету Ссайку, де ми поговорили. — Він трохи помовчав. — Тінґ вродлива, як і всі місцеві, але на неї, бідолаху, все одно що накладено джуджу Одинадцятого ритуалу. Близькість їй заборонена. А ще… Оньє, ти ж знаєш, що за слово я тобі сказав.

«Іфунанья».

— Воно стосується і душі, і тіла, — додав Мвіта і знову смикнув мене за рапу, зсунувши її мені під груди. Я її підтягнула.

— Вибач, — сказала я.

— Тобі є за що вибачатися, — зауважив Мвіта й махнув рукою. — Йди митися.

Розділ 43

Тієї ночі ні Діті, ні Лую не повернулися. Фанасі просидів усю ніч, вдивляючись у залишки кам’яного багаття. Коли я наступного ранку встала, щоб заварити чаю, він і досі там сидів.

— Фанасі, — покликала я. Мій голос його сполохав. Можливо, він спав із розплющеними очима. — Піди поспи.

— Вони не повернулися, — сказав він.

— Із ними все гаразд. Піди поспи.

Він почалапав до свого намету, заповз у нього й застигнув, так і не прибравши ноги всередину. Коли я була в купальному наметі й уже наполовину змила із себе мило, то почула, як повернулася одна з них. Я завмерла.

— Радий, що ти зуміла повернутися, — долинув до мене Мвітин голос.

— Ой, годі вже, — почувся голос Діті.

Тиша.

— Не намагайся нав’язати мені почуття провини, — додала Діті.

— Коли це я казав, ніби тобі не слід розважатися? — запитав Мвіта.

Діті буркнула.

— Він пробув тут усю ніч?

— Він усю ніч чекав на вас обох, — відповів Мвіта. — Щойно пішов спати.

— На нас обох? — пирхнула вона.

— Діті…

Я почула, як вона повернулася до свого намету.

— Дай мені спокій. Я втомилася.

— На здоров’я, — озвався Мвіта.

Три години по тому повернулася Лую. Діті відсипалася невідомо після чого — можливо, після близькості та після пальмового вина водночас. Лую неначе посвіжішала, а з нею прийшов чоловік приблизно нашого віку.

— Доброго ранку, — сказала вона.

— Добрий день, — виправила її я. Цей ранок я провела в медитації. Мвіта кудись подався. Як мені здалося, пішов шукати або Ссайку, або Тінґ.

— Це Ссун, — промовила вона.

— Добрий день, — привіталася я.

— Вітаю, — сказав він. — Уночі мені від твоїх співів наснилися гарні сни.

— Коли ти нарешті ліг спати, — уточнила Лую. Вони широко всміхнулись одне одному.

— Він не спав, чекаючи на тебе, — сказала я, показавши на Фанасі.

— Це чоловік Діті? — запитав Ссун і схилив голову набік, намагаючись його розгледіти.

Я мало не розсміялася.

— Сподіваюся, він не образився через те, що мій брат забрав у нього Діті на ніч, — додав він.

— Може, трішки, — відповіла Лую.

Я насупилася й замислилася: «Які норми та правила в цього народу?» Здавалося, тут усі вступають у близькість з усіма. Навіть Еєсс не була рідною чоловікові вождині Сесси. Поки Лую і Ссун розмовляли, я тихцем підійшла до Фанасі й добряче кÓпнула його по нозі. Він застогнав і перекотився.

— Що таке?! — обурився він. — Я спокійно спав.

Лую дуже сердито зиркнула на мене. Я їй усміхнулася.

— Фанасі, — промовив Ссун і підійшов до нього. — Цієї ночі я був із твоєю Лую. Вона каже мені, що ти можеш на це образитися.

Фанасі швидко звівся на ноги. Він трохи похитувався, але, випроставшись на повен зріст, був вищий і загрозливіший на вигляд за Ссуна. Той мимоволі позадкував. Зі свого намету з усмішкою на обличчі визирнула Діті.

— Бери її, коли тільки схочеш, — промовив Фанасі.

— Ссуне, — заговорила я. Уже була готова потягнутися й узяти його за руку, але передумала. — Приємно з тобою познайомитися. Ходімо.

Я відійшла разом з ним від нашого табору. Він тримався за кілька дюймів від мене.

— Ми з братом накоїли якогось лиха? — запитав він.

— Це все було ще до вас, — відповіла я.

— У нас у Ссолу слухаються власних бажань. Вибач, ми забули врахувати, що ви нетутешні.

— Та нічого, — сказала я. — Можливо, ти владнав наші стосунки.

Того вечора Лую повернулася до свого намету і митися нам довелось у Бінтиному.

Ці дні перед відходом були найгірші для нас усіх. Діті, Лую та Фанасі вперто не розмовляли одне з одним. А Лую з Діті постійно щезали по обіді та вечорами.

Фанасі потоваришував із кількома чоловіками і проводив вечори з ними за розмовами, випивкою, годуванням верблюдів і зокрема випіканням хліба. Я не знала, що Фанасі — такий добрий пекар. А мала знати: він був сином хлібника. Фанасі наготував усілякого хліба, і невдовзі жінки почали просити в нього хлібин і питати, як його пекти. Але в нашому таборі він тримався самотою. Мені було цікаво, що в нього на думці. Я думала про всіх трьох своїх супутників. Зовні видавалося, ніби в них усе