Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

намету, Фанасі саме сидів перед своїм і дувся. Я не стала питати його, що трапилось, оскільки була не в тому настрої. Та це було очевидно. Діті та Лую не було видно ніде. Мвіти теж, і я, прилігши в наметі, зраділа, що його немає поруч. Я не хотіла, щоб він знав, що я страшенно… хвора. Я взагалі не хотіла, щоб це хтось знав. Ва й без того поводилися зі мною так, ніби я на щось слабую. І в певному розумінні так і було. Я не могла наблизитися до жодного з них без іскор і уколу гострого болю. Я почувалася достатньо чужою й не мала наміру оголошувати, що, на додачу до всього цього, ще й кепсько почуваюся.

Я розповіла про все Лую. Але тільки тому, що саме вона перша зайшла до мого намету годину по тому, коли я знову наполовину опинилась у дичавині, а наполовину лишилась у фізичному світі. Я була така зморена, що могла хіба що сидіти на місці. Коли дичавина нарешті відступила, Лую стояла біля входу до мого намету й пильно дивилася на мене.

Я гадала, що Лую негайно вилізе назад, але вона знову мене здивувала. Вона залізла всередину, сіла і просто подивилася на мене. Я відкинулася назад і стала чекати на її запитання.

— То що це було? — нарешті спитала вона.

— Що саме? — видихнула я.

— Ти була як… вода, — пояснила вона. — Складалася з твердої води… але такої води, як камінь, тільки води.

Я гигикнула.

— Та невже?

Вона кивнула:

— Достоту як під час нашого Одинадцятого ритуалу.

Вона схилила голову набік.

— Це буває тоді, коли ти йдеш до… світу мертвих?

— Не мертвих, а дичавини, — сказала я. — Світу духів.

— Але ж там неможливо бути живим, — зауважила вона. — Отже, це світ мертвих.

— Я… — Я знову зітхнула і процитувала один з уроків Аро: — Те, що істота не жива, ще не означає, що вона мертва. Щоби стати померлим, треба спершу побути живим.

Я заплющила очі й відкинулася назад.

— Дичавина — це десь-інде. Там немає ні плоті, ні часу.

— То чому це сталося під час нашого ритуалу? — спитала вона.

Я засміялася.

— Це довга історія.

— Оньє, що з тобою таке? — спитала вона за мить. — З тобою явно було щось не так, відколи… відколи той маскарад зробив оте з тобою. — Не дочекавшись від мене відповіді, вона підсунулася ближче. — Пам’ятаєш, про що ми говорили, ще як тільки пішли з дому?

Я мовчки подивилася на неї.

— Ми з тобою домовилися розділяти тягар, — сказала вона.

Вона взяла мене за руку, і від неї пурхнула чимала іскра. На обличчі Лую, коли вона повільно опустила мою руку, на мить відобразився біль. Вона всміхнулася мені, але більше не намагалася торкнутися.

— Говори. Розкажи мені.

Я відвела очі, притлумлюючи сильне бажання заплакати. Мені зовсім не хотілося когось цим обтяжувати. Я повернулася до неї й помітила її темну шкіру, що лишилася бездоганною навіть після всього, через що ми пройшли. Її повні губи були міцно стулені. Її великі мигдалевидні очі без жодного остраху зазирали вглиб моїх. Я сіла.

— Гаразд, — погодилася я. — Ходімо прогуляємося.

Ми прогулялись околицями Ссолу, цієї півмилі, що відділяла бурю від крайніх наметів. Тут збиралися лише стада худоби. Цесарки й кури тримались осторонь. Тож я говорила, а Лую слухала серед верблюдів і кіз.

— Ти маєш розповісти Мвіті, — сказала вона, коли я договорила. Мене накрило хвилею голодної втоми, тож довелося зупинитись і нахилитися вперед.

— Я не хочу…

— Це не тільки тебе стосується, — зауважила вона, а тоді вийшла вперед, готова допомогти мені випрямитися. Втім, вона швидко відступила.

— У тебе все гаразд?

— Ні.

— А можна…

— Ні. — Я повільно випрямилася. — Давай. Скажи те, що хотіла сказати.

— Ну, щось… — Вона зупинилася, поглянувши мені в очі. — За кілька днів ти підеш у те усамітнення. На мою думку… ну, ти, мабуть, уже знаєш.

Я кивнула.

— Щось станеться, але що, я не знаю.

— Думаю, Мвіта може покращити ситуацію, — зауважила вона.

— Можливо, — буркнула я.

Вона впала мені просто під ноги. Жовта ящірка з великою лускатою головою. Плюхнулася на ноги й поволі пішла геть. Я стиха розсміялася, вирішивши, що ящірку підхопила буря й закинула до Ссолу, як і безліч інших істот. Мені хотілося лиш одного: сісти на пісок і провести її поглядом.

Мене накрило новою чудернацькою хвилею надчутливості. Я позирнула на Лую. Вона пильно за мною стежила. Мені було видно кожну клітину на її обличчі.

— Бачиш? — запитала я і кволо показала на ящірку, яка повернулася до нас. Мені хотілося відвернути увагу Лую. Вона вже була готова побігти по Мвіту, я просто це знала.

Лую насупилася.

— Що саме?

Я хитнула головою, не зводячи погляду з ящірки, і опустилася на пісок. Я була страшенно квола.

Мене накрила нова хвиля чутливості, і я почула тихий стогін. Не знала напевне, чи то стогну я сама, чи то довкола мене знову здіймається дичавина. Зовсім поруч із Лую з’явилося дерево з дичавини. Тоді все замерехтіло й повернулося до фізичного світу. Мене почало нудити.

— Залишайся тут. Я піду по Мвіту, — сказала Лую. — Ти щойно знову вся стала прозорою.

Я була надто квола, щоб відповісти. Ящірка повільно наближалася до мене, і я, коли Лую побігла геть, зосередилася на ній.

— Відпусти її, — промовив якийсь голос — жіночий, але по-чоловічому низький і сильний. Він виходив з ящірки, що наближалася. Щось у цьому голосі видалося мені неясно знайомим.

— Я не збираюся її зупиняти, — відповіла я із кволим смішком. — Хто ти?

Я замислилася, чи не приверзся мені цей голос. Знала, що ні. Я страждала на хворобу, що передалася мені від великого духа дичавини. Саме для цього він до мене і прийшов. Опісля він пішов до Ссайку, як розповіла мені згодом Тінґ. Ніщо з того, що сталося зі мною після зустрічі з маскарадом, не могло бути витвором моєї уяви.

— Ти далеко зайшла, — продовжила вона, не зважаючи на моє запитання. — А я поведу тебе ще далі.

— Ти справді тут? — запитала