Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Він підвівся, обливши нас вологою та димом. Повернувся й почимчикував до намету Ссайку. За ним при цьому потягнувся вузенький шлейф диму з дичавини. Цесарки вервечкою пішли за ним. Пішло слідом і кілька людей. Хтось приніс флейту, ще хтось — невеличкий барабан. Маскарад ішов, сміючись, а вони грали йому.

Коли він зник з нашого поля зору, ми із Мвітою перезирнулися.

— Як почуваєшся… нормально? — запитав він.

Я саме стала почуватися… дивно. Нездорово. Але не хотіла його лякати.

— У мене все добре.

За кілька секунд ми обоє всміхнулися й засміялися. Випала одна голка. Мвіта показав на неї й засміявся ще гучніше, і від цього я теж засміялася ще гучніше. Повипадали ще голки. До нас підбігла Лую. Побачивши мене зблизька, вона зарепетувала. Ми із Мвітою засміялися ще гучніше. Тепер голки сипалися з мене.

— Що з вами таке? — запитала Лую, побачивши, як випадають голки, й заспокоївшись. — Що ця істота з тобою зробила?

Я хитнула головою, досі хихочучи.

— Не знаю.

— Це… — Вона стала на коліна, щоб глянути на останні голки в мене на спині. — Це був справжній маскарад?

Я кивнула й відчула, як мною проходить хвиля нудоти. Зітхнула й відкинулась назад. Коли Лую спробувала торкнутись однієї з останніх голок, яка стирчала з моєї щоки, з мене вилетіла іскра завбільшки з горіх кола. Лую відскочила назад, тримаючись за руку й шиплячи від болю.

Тепер я була чужа всім, окрім Мвіти.

Розділ 45

До наступного дня я жахливо захворіла. Варто мені було побачити їжу, навіть звичайну козлятину карі, як усередині все переверталося. Коли ж я таки спромоглася взяти до рота трохи їжі, то відчула, що вона має металевий смак, а з моїх зубів полетіли іскри. Відчуття було дуже неприємне. Нормально я могла лише пити воду та потроху їсти простий хліб. Два дні по тому я ще була хворою.

Маскарад ввів щось у моє тіло. Ті голки були заражені отрутою. А може, ліками? Чи, може, тим і тим. Або ні тим, ні тим. Якщо в них отрута чи ліки, то це якось пов’язано зі мною. Тобто я — не частина якогось масштабного плану.

Мало того, що я постійно відчувала нудоту, не могла їсти та заробила майже алергію на всіх, окрім Мвіти (як виявилося, в мене також не було алергії на Ссайку та Тінґ), — час від часу мене ще й накривало хвилею жахливої надчутливості. Тоді я чула, як дихає муха, чи бачила, як падає на землю брилою піщинка. У мене раптом з’являлися яструбині сила й зір або ж я мало не фізично відчувала, що всі довкола смертні. Смертність пахла багнюкою й вологою, а я нею аж смерділа.

Я знала, що це за голодна ясність. Це була посилена версія того, що кілька місяців тому зіткнуло мене та Мвіту ніс до носа з моїм батьком. Але цього разу я збиралася це опанувати. Я мусила це опанувати; інакше я, можливо, таки була небезпечна. На додачу до всіх моїх проблем, у мій особистий простір і далі норовила влізти дичавина.

— Я жива, — пробурмотіла я, блукаючи околицями Ссолу. — Тому облиш мене.

Але дичавина мене, звісно, не полишала. Я роззирнулася довкола. Моє серце швидко билося. Мені захотілося розсміятися. В мене гупало серце, і я однією ногою стояла у світі духів, а другою — у фізичному світі. Маячня. Частково я складалася з блакитної енергії, а частково — з фізичного тіла. Я була наполовину жива й наполовину якась інша. Це сталося вже вп’яте, і тут я, як і раніше, повернулася й зазирнула в сердите око свого батька. Я плюнула в нього, проігнорувавши тривожний дрож, який відчувала щоразу, коли його бачила. Він постійно був поруч, виглядав, чекав… але чого?

Я стояла біля намету якоїсь родини. Матері, батька, двох хлопчиків і трьох дівчаток. А може, у когось із цих дітей були інші батьки. Можливо, двоє «батьків» були коханцями чи друзями. З ва неможливо було вгадати. Але родина — це родина, і я позаздрила побаченому й укотре засумувала за матір’ю.

Вони тим часом вечеряли. Я відчула запахи супу з окрою[16] та фуфу так, ніби вони стояли в мене під носом. Я помітила блиск у чоловікових очах, коли він подивився на жінку, і зрозуміла, що він жадає її, але не кохає. Я мало не відчувала грубість довгих дредлоків дітей. Якби хтось із них поглянув у мій бік, що б він побачив? Можливо, мою постать, неначе виліплену з води. Можливо, не побачив би нічого. Я сперлася на блакитну енергію дерева в дичавині, захищаючись від батькового вогненного погляду. Дерево було м’яке й холодне. Я опустилася на землю й почала чекати остаточного повернення до фізичного світу.

Щойно я заплющила очі, мене щось схопило. Коли дві гілки дерева з дичавини щільно обвили мою ліву руку й шию, у мене затерпло все тіло. Я дряпонула гілку, що схопила мене за шию, й потягнула. Вона посилила хватку, і я болісно захрипіла. Гілка була дуже сильна.

Та я була сильніша. Набагато сильніша. Мене пройняв гнів, і моя блакитна енергія спалахнула. Я зірвала гілку з шиї й відламала її. Дерево заверещало високим голосом, але це мене не зупинило. Я відірвала другу гілку від руки, а тоді підхопила й відламала ту, яка норовила вчепитися мені в ногу. Затим підвелася, майже готова заревти, зі стисненими кулаками, трохи зігнувши ноги й вирячивши очі. Я збиралася розірвати все дерево… і саме тоді дичавина мене полишила. Щойно моє єство й тіло повністю опинилось у фізичному світі, мене геть полишили сили. Я незграбно сіла на землю, тихенько відсапуючись і боячись торкнутися зболілої шиї.

Одна з маленьких дівчаток, що вечеряли з рідними, повернулася. Вона побачила мене й помахала рукою. Я кволо помахала у відповідь і спробувала всміхнутися. Повільно встала, вдаючи, ніби нічого не сталося.

— Хочеш поїсти з нами? — спитала мала невинним дитячим голосом. Тепер уся родина дивилася на мене й почала мене підкликати.

Я всміхнулася й хитнула головою.

— Дякую, та я не голодна, — відмовилася я й пішла далі так швидко, як тільки дозволяло мені побите тіло. Ці люди здавалися такими нормальними, чистими, незаплямованими. Я аж ніяк не могла сидіти за їхнім столом.

Коли я повернулася до свого