Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Гадаю, можна й так сказати, — погодився Мвіта. — Але раніше я навчався в іншої людини.

— Аро нічого про нас не питав? Нічого не казав? — спантеличено поцікавилася я.

— Ні.

Повітря в кімнаті затремтіло: великий бурий папуга влетів до намету й сів на стілець. Крякнув і потрусив головою.

— Очманілі птахи, — сказала Тінґ. — Вони постійно падають у Ссолу.

— Повертайтеся на святкування, — наказав нам Ссайку. — Веселіться. За десять днів жінки провадитимуть Розмову з Ані. Оньєсонву, ти підеш із ними.

Я мало не розсміялася. Востаннє я провадила Розмову з Ані ще в дитинстві. Я не вірила в Ані. Однак я притримала свій цинізм при собі. Насправді це не мало значення. Коли ми повернулися на святкування, все ще тільки розігрівалося. Гурт грав пісню, слова якої знали всі. Еєсс танцювала для всіх, голосно співаючи. Гадаю, я була б такою, як вона, якби не народилась ізгоєм.

— Як гадаєш, що станеться? — запитав мене Мвіта, коли ми опинилися серед людей, які співали.

На іншому боці кола я мигцем помітила Лую з двома чоловіками. Обидва обіймали її за талію. Ні Діті, ні Фанасі я не побачила.

— Гадки не маю, — відповіла я. — Сама хотіла тебе про це спитати, бо ти ж, безперечно, маєш знати все.

Він гучно зітхнув і закотив очі.

— Ти не слухаєш, — сказав він.

— Оньєсонву! — гукнула Еєсс. Почувши своє ім’я, я підскочила. Всі повернулися. — Піди поспівай з нами!

Я знічено всміхнулася, хитнула головою й підняла руки.

— Ні-ні, — відмовилася я, позадкувавши. — Я… Я геть не знаю ваших пісень.

— Ну, будь ласка, прийди поспівати, — заблагала Еєсс.

— Чому б тобі в такому разі не заспівати якусь свою пісню? — голосно запропонував Мвіта.

Я гнівно зиркнула на нього, а він самовдоволено всміхнувся.

— Так! — вигукнула Еєсс. — Заспівай нам!

Поки вона виводила мене на середину кола, всі затихли. Коли я проходила повз людей, вони старалися мене не торкнутися. Я стала на місці, усвідомлюючи, що на мене дивляться всі.

— Заспівай нам пісню зі своєї домівки, — попросила Еєсс.

— Я виросла у Джвагірі, — сказала я, коли зрозуміла, що мені не втекти. — Але родом я з пустелі. Вона — моя домівка. — Я трохи помовчала. — Це я співаю землі, коли вона задоволена.

Я відкрила рота, заплющила очі та заспівала пісню, якої навчилася в пустелі, коли мені було три роки. Коли бурий папуга, якого я бачила в наметі Ссайку, прилетів і сів мені на плече, всі заохали й заахали. Я співала далі. Солодкий звук і тремтіння, що виходили з моєї горлянки, розходилися по всьому моєму тілу. Він притлумив мої тривоги та смуток. Тимчасово. Коли я закінчила, всі мовчали.

Тоді люди зашипіли та схвально заплескали в долоні. Птах, який сидів у мене на плечі, полетів геть, злякавшись шуму. Еєсс обхопила руками мою ногу, із захватом дивлячись на мене знизу вгору. Від її рук розлетілись іскри, і кілька людей відскочило назад, нерозбірливо щось вигукуючи. Музиканти знову почали грати, і я швидко пішла з центру кола.

— Прекрасно, — казали люди, коли я проходила повз них.

— Я сьогодні добре спатиму!

— Хай Ані благословить тебе тисячу разів.

Торкаючись мене, вони відчували біль, але все ж осипали мене похвалами, наче я — давно загублена донька їхнього вождя.

— Ой! — вигукнула Еєсс, почувши, як гурт заграв мелодію, перед якою вона не могла встояти. Дівчинка швидко повернулася до кола й розсмішила всіх, засмикавшись у танці. Мвіта обняв мене однією рукою за талію. Це було як ніколи приємно.

— Було… весело, — сказала я дорогою назад до нашого намету.

— Це завжди спрацьовує, — зауважив Мвіта і торкнувся мого пишного волосся. — Це волосся.

— Знаю, — сказала я. — Я обів’ю його аж до низу довгим відрізком пальмового волокна. Вийде схоже на косу.

— Річ не в тім, — відповів він.

Я зачекала, але він більш нічого не сказав, і в цьому не було нічого страшного. Він не конче мусив говорити. Я теж це відчула. Я відчула це, щойно Ссайку розповів мені, чого від мене хоче. Я вся неначе… зарядилася. Під час цього мого усамітнення щось мало статися.

Прийшовши до свого табору, ми знайшли тільки Фанасі. Він сидів біля кам’яного багаття, що невпинно зменшувалося, та вдивлявся у блискуче каміння. Між ногами в нього стояла пляшка пальмового вина.

— А де…

— Поняття не маю, Оньє, — нечітко відповів він. — Обидві втекли від мене.

Мвіта погладив його по плечі й пішов до нашого намету. Я сіла біля Фанасі. Від нього відгонило пальмовим вином.

— Вони повернуться, не сумніваюся, — сказала я.

— Ти і Мвіта, — сказав він за якийсь час. — У вас усе по-справжньому. У мене такого ніколи не буде. Я лише хотів Діті, трохи землі, малечі. А поглянь на мене тепер. Мій батько сплюнув би.

— Вони повернуться, — повторила я.

— Я не можу бути з ними обома, — відказав він. — Та й навіть з однією, схоже, не можу бути. Дурень. Не треба було сюди йти. Я хочу додому.

Я роздратовано подивилася на нього.

— Тут повно вродливих жінок, які дуже тобі зрадіють, — сказала я й підвелася. — Піди знайди якусь, переспи з нею і перестань дутися.

Коли я зайшла до нашого намету, Мвіта вже лежав там на спині.

— Добра порада, — промовив він. — Йому потрібно одне — інша жінка, яка ще більше закрутить голову.

Я втягнула повітря крізь зуби й різко сказала:

— Йому не слід було обирати Лую. Хіба я так не говорила? Лую подобаються чоловіки, а не якийсь один чоловік. Це ж було абсолютно передбачувано.

— Тепер ти звинувачуєш його? Діті відмовляла йому навіть після зняття джуджу.

— Що значить «навіть після»? Ти знаєш, який біль буває від того джуджу? Жахливий! І нас виховали з думкою про те, що розсувати ноги погано, навіть якщо ми цього хочемо. Нас не виховували вільними, як… як вас. — Я ненадовго зупинилася. — Коли ти був із безліччю старших жінок, таких, як Тінґ, хто тебе лаяв?

Мвіта подивився на мене, примруживши очі.

—