Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

старий. Обличчя старого було порите такими зморшками, які приносить вік і вітер. Я б не здивувалася, якби в цих зморшках навічно застрягли піщинки. Він пильно подивився на мене. Він збентежив мене сильніше, ніж сердитий на вигляд і мовчазний вождь Уссон.

— Не можеш подивитися мені в очі, дитино? — запитав старий низьким грубим голосом.

Мене в ньому щось дуже насторожувало. Перш ніж я встигла відповісти, вождиня Сесса сказала:

— Ми прийшли запросити вас усіх на наше свято поселення.

— Це і запрошення, і наказ, — твердо промовив старий.

Вождиня Сесса продовжила:

— Вберіться у свій найкращий одяг, якщо він у вас є. — Трохи помовчавши, вона показала на старого. — Це Ссайку. З часом ви, без сумніву, добре його пізнаєте. Ласкаво просимо до Ссолу, нашого кочового села.

Вождь Уссон нагородив усіх нас довгим гнівним поглядом, а старий Ссайку, перш ніж піти з нашого табору, оглянув мене, а потім Мвіту.

— Ці люди дуже дивні, — сказав Фанасі, коли ця трійця зникла.

— У мене геть немає гарного одягу, — поскаржилася Діті.

Лую закотила очі.

— У них усіх імена неодмінно починаються на «с» чи містять «с»? Можна подумати, що вони пішли від змій, — промовив Фанасі.

— Цей звук, «с-с-с-с», найкраще розходиться. Вони живуть серед страшенного шуму від пилової бурі, тож це логічно, — відповів Мвіта й пішов до нашого намету.

— Мвіто, ти помітив отого старого? — запитала я, пішовши за ним. — Не можу згадати, як його звати.

— Ссайку, — підказав Мвіта. — На нього слід звернути увагу.

— Чому? Думаєш, він накоїть лиха? — спитала я. — Мені він зовсім не подобається.

— А вождь Уссон? — запитав Мвіта. — Він здавався доволі сердитим.

Я хитнула головою.

— Він, мабуть, постійно супиться. Мені не подобається саме той старий.

— Це тому, що він — чаклун, як і ти, Оньє, — пояснив Мвіта, гірко розсміявся собі під носа і щось пробурчав.

— Що? — насупилася я. — Що ти сказав?

Він знову повернувся до мене і схилив голову набік.

— Ну ради Ані: як так виходить, що я здогадуюся, а ти — ні? — Він знову ненадовго замовкнув. — Як так виходить, що…

Він лайнувся і відвернувся.

— Мвіто, — голосно промовила я і взяла його за зап’ясток. Він руки не відсмикнув, хоч я й зумисне вп’ялася нігтями йому в плоть. — Закінчи свою думку.

Він наблизив своє обличчя до мого.

— Це я маю бути чаклуном, а ти — цілителькою. Саме так завжди жили чоловіки та жінки.

— Що ж, це не ти, — прошипіла я, стараючись не підвищувати голос. — Ти не та людина, чия мати в пустелі відчаю попросила всі сили землі зробити її доньку чаклункою. Це не ти народився від зґвалтування. Ти народився з любові, пам’ятаєш? Не про ТЕБЕ провидець нуру прорік, що ти вчиниш щось аж таке радикальне, що тебе притягнуть до галасливої юрби нуру, закопають по шию і заб’ють камінням на смерть!

Він схопив мене за плечі. У нього засіпалося ліве око.

— Що? — прошепотів він. — Ти…

Ми вглядалися одне в одного.

— Це… моя доля, — була моя відповідь. Я не хотіла розповідати йому про це так. Зовсім не хотіла. — Чого б це я таке обрала? Я боролася від дня свого народження. А ти говориш так, ніби я забрала в тебе щось безцінне.

— Чуєш, Оньє? — гукнула зі свого намету Лую. — Вдягни ту рапу з кофтою, яку тобі подарувала та жінка в Банзі.

— Прекрасна ідея, — гукнула я у відповідь, не відвертаючись від Мвіти.

Я почула, як Фанасі грайливо промовляє:

— Ходи сюди.

Лую захихотіла.

Мвіта вийшов з нашого намету. Я висунула голову надвір, щоб покликати його назад. Але він ішов швидко, минаючи людей без привітань, з непокритою опущеною головою.

Мені у Мвіті не подобалося лише одне — ці старосвітські уявлення про цінність і долю чоловіків і жінок. З якого це дива він гадав, ніби має право бути пупом землі просто через те, що він чоловічої статі? Це було проблемою в наших стосунках, відколи ми познайомилися. Мені знову згадується історія Тіа та Зубейра. Я зневажаю цю історію.

Розділ 42

Я прокинулася дві години по тому із засохлими сльозами на обличчі. Звідкись долинала музика.

— Вставай, — сказала Лую і потрусила мене. — Що з тобою таке?

— Нічого, — мляво пробелькотіла я. — Втомилася.

— Час святкувати.

Вона була вбрана у свою найкращу пурпурову рапу та блакитну кофту. Вони були трохи зношені, але Лую вклала свої «кукурудзяні ряди» спіраллю і вдягнула сережки. Від неї пахло ароматичною олією, якою вдома обливалися вони з Діті та Бінтою. Згадавши про Бінту, я закусила губу.

— Ти не вдягнена! — вигукнула Лую. — Я візьму трохи води й ганчірку. Не знаю, де ці люди купаються: тут постійно поруч хтось є.

Я повільно сіла, намагаючись звільнитися від недавнього глибокого сну. Торкнулася своєї довгої коси. У ній після бурі лишилося повно піску. Коли я її розплітала, повернулася Лую з глеком теплої води.

— Підеш із розпущеним волоссям? — запитала вона.

— Можна й так, — промимрила я. — Мити його ніколи.

— Прокинься, — сказала вона, злегка поплескавши мене по щоці. — Буде весело.

— Ти бачила Мвіту?

— Ні, — сказала Лую.

Я вдягнула отримане в Банзі вбрання, чудово розуміючи, що його барвистість привертатиме увагу, на яку я не налаштована. Я розчесала своє довге густе волосся і вклала його, обхлюпавши теплою водою. Коли я вийшла з намету, Лую негайно оббризкала мене ароматичною олією.

— Ось, — сказала вона. — Ти маєш не лише чудовий вигляд, а й чудовий запах.

Але я помітила, як її очі ковзнули по моєму обличчю та пісочному волоссю. Хто вродився еву, той завжди буде еву.

Фанасі вдягнувся у брунатні штани та заплямовану білу сорочку, в яких я бачила його мало не щодня, але поголив обличчя й голову, підкресливши свої високі вилиці та довгу шию. Діті вдягнулась у блакитну рапу з кофтиною, яких я на ній іще не бачила. Можливо, їх їй купив Фанасі в Банзі. Вона розчесала своє пишне афро і пригладила його, зробивши правильне коло. Помітивши, як