Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор
Тіа та Зубейр народилися в один день в одному місті. Народження Тіа не було таємницею, а позаяк вона виявилася дівчинкою, в її народженні не було нічого особливого. Її, дитину двох селян, обмили в теплій воді, розцілували, а тоді влаштували іменини. Вона була другою дитиною в сім’ї, але першою був здоровий хлопчик, тож їй зраділи.
Зубейр же народився в таємниці. За одинадцять місяців до цього ватажок Сантауна помітив одну жінку, яка танцювала на учті. Тієї ночі він скористався з неї. Такою жінкою не міг насититися навіть цей ватажок, який мав чотирьох дружин, тож він розшукав її й почав злягатися з нею знов і знов, поки вона не завагітніла. Тоді він наказав своїм солдатам її вбити. Існувало таке правило, згідно з яким перший син ватажка, народжений не у шлюбі, має стати його спадкоємцем. Батько ватажка обходив це правило, одружуючись із кожною жінкою, яку затягував у ліжко. На момент смерті в нього було триста з лишком дружин.
А от його син, тодішній ватажок, був нахаба. Якщо він хотів якусь жінку, то нащо йому було спершу з нею одружуватися? От чесно: хіба цей ватажок не був найдурнішою людиною на землі? Чому він не міг задовольнитися тим, що мав? Чому він не міг зосередитися на чомусь, окрім своїх плотських потреб? Він же був ватажок, хіба ні? Він мав бути заклопотаний. Хай там як, ця жінка на третьому місяці вагітності обігнала солдатів, яких послали її вбити. Врешті-решт вона дісталася маленького містечка, в якому народила сина і назвала його Зубейром.
У день народження Зубейра та Тіа повитуха гасала між хатинами їхніх матерів. Вони народилися одночасно, але повитуха вирішила залишитися з матір’ю Зубейра, бо відчувала, що в цієї жінки хлопчик, а в іншої — дівчинка.
Ніхто, крім Зубейра та його матері, не знав, хто він такий. Але в ньому щось відчували. Він виріс високий, як матір, і крикливий, як батько. Зубейр був природжений лідер. Навіть у дитинстві його залюбки слухались однокласники. Тіа ж вела тихе, сумне життя. Її часто бив батько. А з віком вона гарнішала, і батько також почав на неї заглядатися. Тож Тіа виросла у протилежність Зубейра, мініатюрна й мовчазна.
Вони знали одне одного, тому що жили на одній вулиці. Відколи вони побачили одне одного, між ними існувала дивна симпатія. Не кохання з першого погляду. Я б навіть не назвала це коханням. Просто симпатія. Якщо ставалося так, що вони разом ішли зі школи додому, Зубейр ділився з Тіа їжею. Вона в’язала йому сорочки і плела персні з пофарбованого пальмового волокна. Часом вони сиділи й читали разом. Лише з Тіа Зубейр сидів тихо й не рухався.
Коли їм обом було шістнадцять, прийшла звістка: ватажок Сантауна важко захворів. Зубейрова мати знала, що бути біді. Люди охоче пліткували та роздумували про можливу зміну влади. Звістка про те, що Зубейр може бути його незаконним сином, швидко дійшла до недужого ватажка. Якби Зубейр тільки трохи опустив голову чи став поводитися тихіше, він міг би спокійно повернутися до Сантауна після смерті батька. Йому було б легко заявити права на престол.
Солдати прийшли, перш ніж Зубейра встигла попередити мати. Коли вони розшукали хлопця, він сидів під деревом біля Тіа. Солдати були боягузи. Вони сховалися за кілька ярдів від пари, а один із них підняв рушницю. Тіа щось відчула. Тієї ж миті вона підняла очі й помітила людей за деревами. Тоді вона просто зрозуміла. «Не його, — подумала вона. — Він особливий. Він зробить краще всім нам».
— Лягай! — закричала вона і кинулася на нього.
Звісно, куля влучила в неї, а в Зубейра — ні. Наступні п’ять куль позбавили Тіа життя, тим часом як Зубейр ховався за її тілом. Він скинув її з себе й побіг, прудкий, як його довгонога мати сімнадцять років тому. Коли він біг, його не могли впіймати навіть кулі.
Ти знаєш, як закінчується ця історія. Він утік, а згодом став найвидатнішим ватажком в історії Сантауна. Він так і не побудував ні святині, ні храму, ні бодай хижі на честь Тіа. У Великій Книзі її ім’я більше не згадується. Він ніколи не згадував про неї і навіть не питав, де вона похована. Тіа була незайманою. Вродливою. Бідною. А ще — дівчиною. Пожертвувати життям заради нього було її обов’язком.
Мені ця історія ніколи не подобалася. А після смерті Бінти я її зненавиділа.
Розділ 40
Через її смерть Лую не ходила до намету Фанасі два тижні. А потім, якось уночі, я знову почула, як вони насолоджуються одне одним.
— Мвіто, — якомога тихіше промовила я, повернувшись до нього. — Мвіто, прокинься.
— М-м-м? — буркнув він, не розплющуючи очей.
— Чуєш? — запитала я.
Він прислухався, а тоді кивнув.
— Знаєш, хто це?
Він кивнув.
— Як давно знаєш? — спитала я.
— Яке це має значення?
Я зітхнула.
— Він чоловік, Оньє.
Я насупилася.
— І? А як же Діті?
— А що вона? Я не бачу, щоб вона туди прокрадалася.
— Все не так просто. Болю вже було вдосталь.
— Біль тільки розпочався, — відповів Мвіта, посерйознішавши. — Хай Лую і Фанасі знаходять радість, поки можуть.
Він узяв у руку мою косу.
— Отже, якби ми з тобою посварилися, — сказала я, — ти б…
— У нас усе інакше, — заявив він.
Ми послухали ще трохи, а тоді я почула ще дещо і лайнулася. Ми із Мвітою звелися на ноги. Ледве вилізши, побачили, як це сталося. Діті задерла свою червону рапу, взявшись за вузол на боці, й попрямувала до намету Фанасі. Йшла вона швидко. Надто швидко, щоб я чи Мвіта могли її спіймати та принаймні не дати їй побачити, як Лую, спітніла і гола, сидить на такому ж спітнілому і голому Фанасі. Він міцно тримався за Лую, посмоктуючи її сосок.
Побачивши Діті через плече Лую, Фанасі так вразився, що затиснув зубами сосок Лую. Вона скрикнула, і Фанасі негайно розтиснув
