Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— У цій ситуації краще ризикнути, — сказав Мвіта і помовчав, дивлячись на небо. — Одній Ані відомо, чому вона зробила чаклуном тебе, а не мене.

— Мвіто, просто скажи, що мені робити, — попросила я, тручи руки піском.

— Що тобі робити? Просто мити руки в дичавині, — сказав він. — Своїми руками ти маніпулювала часом і плоттю, і тепер вони повні плоті та часу. Перенеси їх до дичавини, де немає ні часу, ні плоті, і це припиниться. — Він підвівся. — Зроби це зараз, щоб ми змогли повернутися.

Він мав рацію. Я не навчалася і не вправлялася. Відколи ми пішли, я користувалася своїми здібностями лише тоді, коли їх потребували ми чи потребувала я. Я спробувала провалитись у дичавину. Нічого не сталося. Мені справді бракувало практики, а ще я не голодувала перед цим. Я доклала більше зусиль, і все одно нічого не сталося. Я заспокоїлась і зосередилася на собі. Дозволила своїм думкам відлущитися, як плоть у мене на руках. Світ навколо поступово зсунувся і заколивався. Якийсь час довкола моєї голови кружляли кілька рожевих туманів, і я постежила за їхніми барвами.

А тоді вдалині я побачила його — червоне око. Я не бачила його з шістнадцяти років, з часів ініціації. Я швидко підвелася. Я була ешу, а отже, могла перевтілюватися в інших істот і духів. Тут я ставала синя. Вся, крім рук, які були тьмяно-бурими. Я зухвало подивилася на око у відповідь.

— Коли ти будеш готовий, — сказала я йому.

Даїб не відповів. Я вдала, ніби не зважаю на нього. Підняла руки. Вони негайно привабили кількох вільних щасливих духів. Двоє рожевих духів і один зелений пройшли крізь мої руки. Коли я опустила їх, вони стали такими ж насичено-синіми, як і решта мого тіла. Я сіла і з полегшенням повернулася до фізичного світу. Поглянула на руки. Вони досі були вкриті шкірою, що лущилася. Та коли я здерла цю шкіру, під нею виявилася тільки здорова, міцна. Я поглянула на Мвіту. Він сидів під деревом, дивлячись на небо.

— Там за мною стежив Даїб, — сказала я.

Він розвернувся.

— О, ти повернулася. — Він трохи помовчав. — Він спробував щось зробити?

— Ні, — відповіла я. — Він просто був отим пильним червоним оком.

Я зітхнула.

— А от моїм рукам стало краще. Але вони все одно трохи теплі, наче в них температура, а шкіра ніжна.

Він узяв мене за руки й оглянув їх.

— Я можу цьому зарадити, — сказав він. — Ходімо назад.

Опинившись досить близько до табору, ми почули крики й пришвидшили крок.

— Ти тільки про це й думаєш, Фанасі? — репетувала Діті.

— Що з тебе за дружина? Я й не казав нічого про…

— Я сьогодні не залишуся з тобою на ніч! — заверещала Діті.

— Та стуліть уже пельки обоє! — крикнула Лую.

— Що відбувається? — запитала я Бінту, яка просто стояла поряд і плакала.

— Спитай у них, — проридала вона.

Фанасі повернувся до мене спиною.

— Не твоє діло, — пробурчала Діті, склавши руки на грудях.

Я з відчуттям огиди пішла до свого намету. Почула, як у мене за спиною Фанасі каже Діті:

— Мені взагалі не треба було йти з тобою. Я мав відпустити тебе й покінчити з цим.

— А я що, просила тебе піти заради мене? — сказала Діті. — Ти страшенний егоїст!

Я відкинула запону свого намету й заповзла всередину. Мені було шкода, що ми із Мвітою не пішли самі, що всі вони не лишилися вдома. «Та й що вони зможуть, коли ми дістанемося Заходу?» — подумалося мені. Ввійшов Мвіта.

— Це мало поліпшити ситуацію, — прошипіла я.

— Ти не можеш виправити всього, — сказав він і простягнув мені миску. — Ось, поїж.

— Ні, — відмовилася я й відставила її.

Він сердито подивився на мене й пішов. Ми всі, без сумніву, розклеювалися. Ми почали розклеюватися, щойно пішли, але коли я зняла те джуджу, тріщини в нас стали серйознішими. Знаю, я не була в цьому винна, але тоді почувалася винною в усьому. Я була обрана.

В усьому цьому була винна я.

Розділ 36

Тієї ночі я захворіла. Мене так розлютили й засмутили постійні чвари, що я відмовилася від їжі й пішла спати натщесерце. Мвіта більшість ночі провів надворі — силкувався напоумити Фанасі. Якби він був поруч, то змусив би мене поїсти перед сном. Повернувшись майже на світанку, він побачив, що я скрутилася щільним клубочком, тремчу і бурчу якусь маячню. Йому довелося згодовувати мені з ложки сіль, а потім — юшку з учорашньої печені. Я навіть не могла втримати ложку.

— Наступного разу не будь такою впертою і легковажною, — сердито заявив він.

Я була надто квола, щоб іти, але невдовзі змогла сісти й поїсти самотужки. У таборі панувала напруга. Бінта з Діті залишались у своєму наметі. Фанасі та Мвіта відійшли поговорити. Лую залишилася зі мною. Ми лежали в моєму наметі та відточували разом мову нуру.

— Як гадати, що проблема Діті? — запитала Лую жахливою мовою нуру.

— Вона дурна, — відповіла я мовою нуру.

— Я… — Лую зупинилась, а тоді запитала мовою океке: — Як мовою нуру буде «свобода»?

Я їй підказала.

Вона замислилася на мить і сказала мовою нуру:

— Думати, я… Діті відчути смак свободи й тепер без неї не може.

— На мою думку, вона просто дурна, — знову сказала я мовою нуру.

Лую перейшла на океке.

— Ти бачила, якою щасливою вона була в тій таверні. Деякі з тих чоловіків дійсно були приємні... У Джвагірі жодній з нас не дозволяли такої свободи.

Я засміялася.

— Тобі дозволяли.

Вона теж засміялася.

— Тому що я навчилася брати те, чого мені не дають.

Тієї ночі, лежачи біля Мвіти, я ще думала про дурість Діті. Мвіта міцно спав і тихенько дихав. Я почула м’які кроки надворі. Я звикла до ворушіння верблюдів, які часто виходили ночами на пошуки їжі чи для парувань. Ці ж кроки не були ні великими, ні численними. Я заплющила очі й прислухалася. «Не пустельна лисиця, — подумалося мені. —