Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Я — Оньєсонву Убайд-Оґундіму, народилася в пустелі та виросла у Джвагірі. Мені двадцять років, і я — чаклунка. Мій учитель — чаклун Аро, а наставник — чаклун Сола. Мвіто, скажи йому, хто ти.

Він підійшов до верблюдів.

— Я — Мвіта, супутник життя Оньєсонву.

Фанасі втягнув повітря крізь зуби.

— Чому б тобі просто не сказати, що ти — її чоловік?

— Тому що я їй більше ніж чоловік, — відповів Мвіта. Фанасі сердито позирнув на нього, буркнув щось собі під носа й перестав помічати всіх присутніх. Мвіта знову повернувся до верблюда. — Я народився в Маву й виріс у Дурфі. Я — передчаклун. Мені не дозволили пройти ініціацію, тому що… тому що. — Він позирнув на мене. — Також я — цілитель, учень і вихованець цілительки Абаді.

Троє верблюдів, сидячи на місці, просто подивилися на нас обох.

— Обійми його, — сказала я.

— Що? — перепитав він.

Діті, Лую й Бінта захихотіли.

— Спаси нас Ані, — пробурчав Фанасі й закотив очі.

Я підштовхнула Мвіту вперед. Він опинився перед величезною твариною. Тоді підняв руки й поволі обвив ними шию верблюда. Верблюд тихенько буркнув. Те саме Мвіта зробив і з іншими верблюдами. Вони, здавалося, теж були раді цьому жесту — гучно ревли і штурхали Мвіту з такою силою, що він аж заточувався.

Підійшла Лую.

— Я — Лую Чікі, народилася й виросла у Джвагірі. — Вона замовкнула, позирнула на мене, а тоді опустила погляд на землю. — Я… я не маю титулу. Мене ніхто не навчав. Я йду, щоб побачити те, що можу побачити, та дізнатися, з чого я зліплена… і для чого.

Вона повільно обняла головного верблюда. Я всміхнулася. Інших вона обіймати не стала, а натомість хутко сховалася за мною.

— Від них відгонить потом, — зашепотіла вона. — Таким, наче в якогось гладкого дядька!

Я засміялася.

— Бачиш їхні горби? То все жир. Вони можуть не їсти багато днів поспіль.

На Діті з Бінтою я не глянула. Коли я їх бачила, мені все ще хотілося на них кинутись і гамселити, гамселити, гамселити, як уже було зі мною раніше.

— Я — Бінта Кейта, — голосно промовила Бінта, не зрушивши з місця. — Я пішла з Джвагіра, своєї домівки, у пошуках нового життя… Мене було затавровано. Але я доклала зусиль, і тепер на мені — жодного тавра!

— Я — Діті Хотсемодіме, — сказала Діті, теж не зрушивши з місця. — А це — мій чоловік Фанасі. Ми з Джвагіра. Ми йдемо на захід, щоб зробити те, що можемо.

— Я йду за дружиною, — додав Фанасі, з гіркотою дивлячись на Діті.

Ми попрямували на південний захід, повертаючись до свого курсу за мапою Лую. Було спекотно, і нам довелося загорнутись у покривала. Нас вели верблюди, і рухались вони у правильному напрямку. Це здивувало всіх, окрім Мвіти та мене. Ми йшли до ночі, а коли отаборилися, то були надто стомлені, щоб куховарити. За кілька хвилин усі розійшлися по наметах.

— Як ти? — запитав Мвіта, пригорнувши мене до себе.

Його слова спрацювали наче ключ. Усі емоції, які я стримувала, раптом мало не прорвали мені груди. Я сховала голову в нього на грудях і заридала. Минали хвилини, і мій смуток перетворився на лють. Я відчула порив у грудях. Мені страшенно закортіло вбити батька. Це було б усе одно що вбити тисячу чоловіків, які на мене напали. Я помщуся за матір, я помщуся за себе.

— Дихай, — прошепотів Мвіта.

Я відкрила рот і вдихнула його дихання. Він поцілував мене знову і тихо, обережно, м’яко вимовив слова, які мало яка жінка чує від чоловіка.

— Іфунанья.

Це стародавні слова. Їх немає ні в кого, крім океке. Вони не мають прямого перекладу мовою нуру, англійською, сіпо або ва. Це слово набуває значення лише тоді, коли чоловік звертається з ним до коханої людини. Жінка може вжити це слово, лише якщо вона безплідна. Це не джуджу. Не в тому значенні, в якому я його знаю. Але це слово має силу. Якщо воно правдиве, а почуття взаємне, воно однозначно зобов’язує. Воно не схоже на слово «кохання». Чоловік може щодня казати жінці, що він її кохає. «Іфунанья» чоловік каже лише раз у житті. «Іфу» означає «дивитися в», «н» — це визначений артикль, а «анья» означає «очі». Очі — це справді вікна душі.

Коли він вимовив це слово, я мало не померла. Бо навіть не уявляла собі, що якийсь чоловік його мені скаже — навіть якщо подумати про Мвіту. Весь той бруд, яким оті чоловіки завалювали мене через свої брудні дії, брудні слова та брудні думки, — усе це втратило значення. Мвіто, Мвіто, Мвіто, знов-таки, Доле, дякую тобі.

Розділ 34

Ми йшли протягом двох тижнів, а тоді Мвіта вирішив, що треба зупинитися на кілька днів. У Банзі сталося ще дещо. Це почалося, коли ми пішли з Джвагіра, але тепер набуло яскравішого вираження. Наша група розпадалася за кількома принципами. Були розділені чоловіки та жінки. Мвіта і Фанасі частенько відходили разом убік і годинами розмовляли. Але статевий поділ видавався нормальним. Серйознішою проблемою був розрив між Бінтою й Діті з одного боку та Лую і мною з іншого. А ще був розрив між Фанасі та Діті, найпроблемніший.

Я безупинно думала про те, що Фанасі сказав верблюдам, — буцімто він пішов з нами передусім заради Діті. Я думала, що більше його спонукало піти показане мною видіння про те, що насправді відбувається на Заході. Я забула, що Фанасі та Діті кохали одне одного з дитинства. Вони хотіли побратися, відколи дізналися, що таке шлюб. Коли Фанасі торкнувся Діті, а вона закричала, у нього розбилося серце. Він роками зітхав за нею, аж поки не набрався відваги й не попросив її руки.

Він не бажав відпускати її, не пішовши з нею. Але Діті й Бінта, покинувши Джвагір, скуштували вільного життя. День за днем Діті та Фанасі якщо не чубилися, то ігнорували одне одного. Діті остаточно переселилася до Бінтиного намету, а Бінта не стала заперечувати. Ми з Мвітою чули, як вони стиха розмовляють і хихочуть, часом допізна.

Я не сумнівалася, що можу все розрядити. Того вечора я розвела кам’яне багаття і приготувала велику