Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— З восьми років, — сказала Тінґ, повернувшись до мене.

— Ти так рано пройшла ініціацію? — запитала я.

Вона кивнула.

— Отже, ти знаєш, як ти…

— Я помру старою й задоволеною неподалік від цього місця, — відповіла вона.

Заздрість відчувати боляче.

— Вибач, — додала вона. — Я не хочу зловтішатися.

— Знаю, — видушила з себе я.

— Доля холодна і жорстока.

Я кивнула.

— Я знаю, що твоя доля на Заході. Ссайку знає ще більше, — продовжила вона. — Він зазвичай не ходить на свято. Я поведу тебе до нього, коли ви із Мвітою закінчите.

Мвіта повернувся з трьома ганчірками в руках і передав одну мені. Я її розгорнула. В ній лежав смажений кролик. Мвіта передав мені ще одну, повну кактусових десертів. Я всміхнулася йому.

— Завжди до твоїх послуг, — сказав він і сів біля мене, притулившись плечем до мого плеча.

— Ох, ти дивна, — зауважила Тінґ, коли я почала їсти.

— Ти ще нічого не бачила, — відповіла я з напханим ротом.

Вона перевела погляд з мене на Мвіту, а тоді примружилася.

— То ти не завершила навчання?

Я хитнула головою, стараючись не дивитися їй у вічі.

— Не турбуйся про свій табір, — нарешті сказав Мвіта.

— Звідки мені знати напевне? — спитала вона. — Ссайку не дозволяє мені навіть лишатися наодинці з чоловіком. Ви обоє, напевно, знаєте про жінку, яка…

— Ми знаємо, — сказали ми водночас.

Поївши, ми залишили Діті, Лую та Фанасі. Вони цього не помітили. Намет Ссайку був великим і просторим. Він був виготовлений із матерії чорного кольору, яка добре пропускала вітерець. Ссайку сидів на плетеному стільці, тримаючи в руках малесеньку книжечку.

— Тінґ, принеси їм пальмового вина, — сказав він і відклав свою книжку. — Мвіто, хіба я не мав рації? — запитав він і жестом наказав нам сісти.

— Однозначно мали, — відповів він, пішов у куток намету й узяв два круглих килимки для сидіння. — Це справді була найсмачніша трапеза в моєму житті.

Я глянула на Мвіту й насупилася, а тоді сіла на килимок, який він поклав для мене.

— Сьогодні ви добре спатимете, — пообіцяв Ссайку.

— Дякуємо вам за гостинність, — відповів Мвіта.

— Як я вже тобі казав, це — найменше, що ми можемо зробити.

Повернулася Тінґ із келихами пальмового вина на таці. Перший вона передала Ссайку, тоді дала келих Мвіті, а потім — мені. Келихів вона торкалася лише правою рукою. Я мало не розсміялася. Я б нізащо не запідозрила, що Тінґ така традиційна. Але Ссайку, зрештою, був її Майстром, і якщо він був хоч чимось схожий на Аро, то він цього від неї очікував. Вона сіла біля мене, злегка всміхаючись, неначе в передчутті цікавої дискусії.

— Поглянь на мене, Оньєсонву, — сказав він. — Я хочу добре подивитися на твоє обличчя.

— Чому? — запитала я, але поглянула на нього. Він не відповів. Я витримала його погляд.

— Ти зазвичай заплітаєш волосся в коси? — спитав він.

Я кивнула.

— Більше не заплітай, — сказав він. — Перев’язуй його відрізком пальмового волокна чи ниткою, але віднині — жодних кісок. — Він відкинувся назад. — На вас обох дуже чудно дивитися. Я знаю нуру і знаю океке. Еву дивують мої очі. Ех, Ані знову мене випробовує.

Тінґ реготнула, і Ссайку різко позирнув на неї.

— Вибачте, оґасе, — сказала вона, досі всміхаючись. — Ви знову так робите.

Ссайку, здається, добряче роздратувався. Тінґ це не злякало. Я вже казала, що Майстер ближчий своєму учневі за рідного батька. Немає справжнього учнівства без протиборства, без взаємного випробовування нервів.

— Ви просили мене вказувати вам щораз, коли ви це робите, оґасе, — продовжила Тінґ.

Ссайку глибоко вдихнув.

— Моя учениця має рацію, — нарешті визнав він. — Розумієте, я ніколи не вірив, що навчати мені доведеться цю довгоногу… дівчину. Але так було визначено наперед. Відтоді я пообіцяв менше керуватись упередженнями. Чаклунів-еву не було ще ніколи. Але про це попросили. Отже, так сталося не через те, що Ані нас випробовує, — просто так сталося.

— Добре сказано, — вдоволено зауважила Тінґ.

— Тепер уже не все конче мусить бути логічно, — сказав Мвіта, допив своє пальмове вино і поглянув на мене. Я ледве втрималася від того, щоб закотити очі.

— Так. Мвіто, серед усіх ти найкраще мене розумієш, — промовив Ссайку. — Отже, ти, Оньєсонву, тут опинилася невипадково. Мені було сказано знайти та прийняти тебе. Я чаклун, і я значно, набагато старший, ніж здається. Я походжу з давнього роду обраних хранителів, хранителів цього кочового селища, Ссолу. Я підтримую пилову бурю, що його захищає.

— Ви підтримуєте її просто зараз? — запитала я.

— Для мене це лише джуджу, як це буде і для Тінґ, — відповів він. — Отже, як я вже казав, мені було сказано тебе знайти. Ти маєш завершити певну частину свого навчання. Тобі знадобиться допомога.

Я насупилася.

— Хто… хто сказав вам мене знайти?

— Сола, — відповів він.

У мене округлились очі. Сола, білошкірий чоловік у чорному, якого я двічі зустріла в пиловій бурі. Я досі добре пам’ятала, що він сказав, коли ми зустрілися вперше, під час моєї ініціації: «Я мушу подбати про твою смерть». Потім він показав її мені.

Я здригнулась і спитала:

— Ви його знаєте?

— Звісно.

Мені ніколи не спадало на думку, що всі вони пов’язані між собою. Всі старійшини. Я згадала, як під час моєї останньої зустрічі з Солою, перед самим виходом із Джвагіра, Аро сів біля нього замість мене — ніби Сола був його братом, а я — донькою Аро.

— А як щодо Аро? — запитала я.

— Аро я знаю добре. Знаю його дуже-дуже давно.

— Він говорив про мене? — спитала я. Моє серце забилося швидше.

— Ні. Він про тебе не згадував. Він твій Майстер?

— Так, — розчарувавшись, сказала я. До цього я не усвідомлювала, як мені бракує Аро.

— А, тепер усе ясно, — кивнув він. — Я ніяк не міг точно зрозуміти, в чому річ.

Він поглянув на Мвіту. Тінґ теж поглянула на Мвіту, ніби намагаючись побачити, що саме щойно збагнув її Майстер.

— А ти