Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор
Час від часу я позирала на її очі. Вона була велетенською ящіркою з жару і світла. Та було в ній і ще дещо. Я просто щось відчувала. Хто вона? Вона позирала на мене у відповідь, ніби знаючи, про що я думаю. Але нічого не казала.
Минуло чимало часу, ми подолали чималу відстань, і земля раптом змінилася. Тут дерева на нашому шляху були вищі. Ми полетіли швидше. Так швидко, що я бачила лише щось світло-брунатне. Потім — темніший відтінок брунатного. А далі… зелень.
— Дивись, — наказала вона, нарешті сповільнившись.
Зе-е-е-елень! Такою я її ще ніколи не бачила. Такою я її ніколи не уявляла. Порівняно до цього зелене поле, яке я споглядала під час першої «втечі» разом із Мвітою, здавалося крихітним. Земля від обрію до обрію оживала численними високими деревами з пишним листям. «Таке взагалі можливо? — замислилася я. — Це місце існує насправді?»
Я зазирнула в очі кпоньюнґо, і вони засяяли темнішим помаранчево-жовтим.
— Так, — сказала вона.
Мені заболіло у грудях, але це був добрий біль. Біль від зустрічі з… домом. Це місце було надто далеко — повік не дістатися. Та, можливо, колись усе зміниться. Можливо, колись. Поряд з його безкраїстю взаємні насильство й ненависть океке та нуру видавалися дрібницею. Це місце тягнулося все далі. Ми летіли досить низько, щоб чіплятися за верхівки дерев. Я погладила листок якоїсь дивної пальми.
З одного дерева неподалік злетів великий птах, схожий на орла. Ще на одному дереві, що цвіло великими яскраво-рожевими квітами, було рясно від великих блакитних і жовтих метеликів. На верхівках інших дерев сиділи волохаті звірі з довгими руками й допитливими очима. Вони провели нас поглядом. Від вітерцю на верхівках дерев з’явилися брижі, як на водоймі від вітру. Я ніколи не забуду його шепоту. Стільки зелені, живої й повної води!
Кпоньюнґо зупинила нас, і ми зависнули над великим широким деревом. Я всміхнулася. Дерево іроко. Достоту як те, на якому я опинилася, вперше проявивши здібності ешу та обернувшись на горобця. Ще на цьому дереві саме росли плоди з гірким запахом. Ми опустилися на одну з його великих гілок. Вона якось витримала нашу вагу.
З віддаленого боку крони дерева нерухомо сиділо ціле сімейство волохатих звірів, яке витріщилося на нас. Це було майже комічно. Що мали побачити їхні очі? Вони хоч раз бачили двох велетенських жилавих ящірок, які сяють, як сонце, й пахнуть димом та парою? Сумнівно.
— За мить я відправлю тебе назад, — сказала вона, не звертаючи уваги на волохатих мавпоподібних істот, які й досі не ворухнулись. — А поки що споглядай це місце, засвоюй його. Запам’ятовуй.
Найбільше мені в ньому запам’яталося сильне відчуття надії, яке вселилось у моє серце. Якщо десь, хай навіть і дуже-дуже далеко, ще існує ліс, справжній безкрайній ліс, то все не закінчиться кепсько. Це означає, що існує життя поза Великою Книгою. Це було рівнозначно благословенню, очищенню.
Проте, коли кпоньюнґо провела мене назад до Ссолу і я повернулася до людського тіла, мені довелося добряче помучитися, щоб хоч щось із цього пригадати. Щойно я знову опинилася у власній шкурі, мене зборола недуга, схожа на тисячу скорпіонів від мого батька.
Розділ 46
Але це ніяк не було пов’язано з моїм батьком і дуже тісно пов’язано з приходом маскарада. Принаймні так казав чаклун Ссайку. Коли я повернулася до себе після польоту до зеленого місця, на мене вже чекали Ссайку, Тінґ і Мвіта. Ми були в моєму наметі. Горів ладан, Ссайку мугикав якусь забуту мелодію, а Мвіта пильно дивився на мене. Щойно я лягла на власне тіло, він усміхнувся, кивнув і сказав:
— Вона повернулася.
Я теж йому всміхнулась, але одразу вжахнулася, зрозумівши, що мені зводить усі м’язи до останнього.
— Випий оце, — попросив Мвіта, піднісши до моїх губ чашку.
Не знаю, що воно було, але завдяки цьому мої м’язи розслабилися менш ніж за хвилину. Коли ми із Мвітою залишилися самі, я нарешті розповіла йому про все побачене. Що він про це думає, я так і не почула, бо, закінчивши оповідь, негайно провалилась у дичавину. Для нього це означало, що я практично зникла. Повернувшись до фізичного світу, я знову відчула болючі судоми у м’язах.
Ця недуга була не з тих, від яких блюють, палають жаром або мучаться проносом. Вона була духовна. Їжа стала мені огидною. Довкола мене боролися за територію дичавина та фізичний світ. Моя чутливість то загострювалася, то притлумлювалася. Останні дні перед усамітненням я здебільшого сиділа в наметі.
Час від часу до мого намету зазирали Фанасі й Діті. Фанасі приносив мені хліб, якого я не їла. Діті намагалася зав’язати зі мною розмову, якої я не могла підтримати. Вони були схожі на мишей, які чекають на слушну для втечі мить. Напевно, коли вони побачили маскарада, їм стало по-справжньому очевидно: я не лише чаклунка, а й пов’язана з таємничими та небезпечними силами.
Коли зі мною не міг залишатися Мвіта, лишалася Лую. Я зникала, коли вона сиділа зі мною, а коли знову з’являлася в тому ж місці, заставала її поруч. Вона була явно нажахана, та все ж нікуди не дівалася. Вона ні про що мене не питала, а коли ми говорили, розповідала про чоловіків, з якими спить, або ще про щось приземлене. Лише вона могла викликати в мене сміх.
Розділ 47
Зранку на десятий день Мвіті довелося мене будити. Я спромоглася заснути лише за годину до цього. Я досі не могла їсти й була надто голодна, щоб поспати. Мвіта з усієї сили постарався мене виснажити. Навіть у цьому стані його дотик заспокоював мене більше, ніж їжа чи вода. Однак я все одно постійно думала про те, скільки людей загине, якщо я завагітнію. А ще не могла забути про те, що під час мого усамітнення станеться щось погане.
— Я чую їхній спів, — промовив Мвіта. — Вони вже зібралися.
— М-м-м, — озвалася я, не розплющуючи очей. Я слухала їх уже більше години. Їхня пісня нагадувала мені про матір.
