Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Це була мить безумства і зухвалості, в яких я не можу звинувачувати лише саму себе. Сила та обдарування, які я тепер знайшла в собі, просто приголомшували. Я ніколи не думала, що можу бути такою сильною та впевненою. І, ледве повернувшись, я знову зникла. Перед цим я не їла сім днів. Мій розум був ясний. Я була дуже сильна. Замислилася, куди хочу податися. Подалася туди. За мить я полишила килимок у наметі й полетіла у власній подобі, у подобі власного блакитного духа.

Я прямувала за своїм батьком.

Я легко пролетіла крізь піщану бурю. Відчула її пекучий дотик. Прорвалася крізь її стіну на палюче сонце. У ранок. У польоті я проминула багато миль піску, сіл, дюн, якесь містечко, сухі дерева, а тоді знову дюни. Проминула невеличке зелене поле, але не зацікавилася, бо була надто зосереджена. До Дурфи. Просто до великого будинку з блакитними дверима. За двері й нагору, до кімнати, в якій пахне квітами, ладаном і запиленими книжками.

Він сидів за письмовим столом спиною до мене. Я глибше занурилась у дичавину. Я вже вчинила так з Аро, коли він набрид мені відмовами. А ще вчинила так зі знахарем у Папа-Ші. Тепер я була ще сильніша. Я знала, що треба рвати, кусати і знищувати, коли необхідно атакувати. Я бачила його дух, який лежав кількома шарами на його незахищеній спині. Він був темно-блакитний, як і мій. Це здивувало мене на мить, але не зупинило.

Я кинулася так, як, певно, кидався на свою жертву колись давно голодний тигр. Я була надто завзятою, щоб усвідомити: він підставив мені спину, але не дух. Він чекав. Аро ніколи не розповідав, що відчув під час мого нападу. Знахар у Папа-Ші просто вмер, повалившись без жодних знаків на тілі. Тепер, сам на сам із батьком, я дізналася, що відчувають у таких випадках.

Такий біль не могла б зупинити навіть смерть. Батько атакував мене на повну силу. Співаючи, він роздирав, пожирав, колов і викручував такі частини мого єства, про які я й не здогадувалася. Він сидів за своїм письмовим столом спиною до мене. Співав він мовою нуру, але слів пісні я не чула. Я така ж, як моя матір, але не зовсім. Страждаючи, я нічого не чую й не запам’ятовую.

У мені дещо спрацювало. Інстинкт виживання, відповідальність і спогад. «Мій кінець не такий», — подумалося мені. Я негайно відтягнула геть те, що від мене лишилося. Коли відступила, батько встав і розвернувся. Зазирнув у те, що було моїми очима, й узяв мене за те, що було моїм передпліччям. Я спробувала звільнитися. Він був надто сильний. Він перевернув мою праву долоню, вгородив у неї ніготь великого пальця й накреслив на ній якийсь символ. Відпустив і сказав:

— Повертайся й помри в пісках, з яких постала.

Я, здавалося, летіла назад цілу вічність, схлипуючи, відчуваючи біль, згасаючи. Коли наблизилася до стіни пилу, світ заяснів духами і з пустелі виросли дивовижні барвисті дерева дичавини. Я остаточно згасла й більш нічого не запам’ятала.

Мвіта згодом розповів мені, що я померла вдруге. Що стала прозорою, а тоді повністю щезла. З’явившись у тому ж місці знову, я вже складалася з плоті, все моє тіло спливало кров’ю, якою вже був просякнутий одяг. Він не міг мене розбудити. У мене три хвилини не було пульсу. Він вдихнув повітря мені в груди і скористався добрим джуджу. Коли нічого з цього не спрацювало, він просто сів і став чекати.

На третю хвилину я почала дихати. Мвіта вигнав усіх із намету й попросив двох дівчат, які саме його минали, принести йому відро підігрітої води. Він обмив мене з голови до п’ят, змив кров, перев’язав рани, розтер затерплу плоть і навіяв мені добрі думки. «Нам треба поговорити, — казав він знов і знов. — Прокинься».

Я прокинулася два дні по тому й побачила, що Мвіта сидить біля мене, мугикаючи собі під носа й плетучи кошика. Я повільно сіла. Поглянула на Мвіту й не змогла пригадати, хто це. «Він мені подобається, — подумала я. — Хто він?» Мені боліло все тіло. Я застогнала. У мене забурчало в животі.

— Ти не їла, — сказав Мвіта і відклав свій кошик. — Але пила. Інакше ти б померла… знову.

«Я його знаю», — подумалося мені. А тоді я почула слово, яке він мені сказав, — так, ніби його прошепотіли вітри надворі: «Іфунанья».

— Мвіта? — здивувалася я.

— Єдиний і неповторний, — сказав він, підійшовши до мене. Я кинулася до нього з обіймами попри біль у тілі й попри те, що мене стримували пов’язки на ногах і тулубі.

— Бінта, — видихнула я Мвіті у плече. — Ох! Даїб! — Я вчепилась у Мвіту ще сильніше, міцно заплющивши очі.

— Ця людина — не людина! Він… — Мене накрило хвилею спогадів. Як я полетіла на Захід, побачила його обличчя, його дух. Той біль! Поразка. Мені обірвалося серце. Я схибила.

— Тс-с, — сказав він.

— Він мав мене вбити, — прошепотіла я. Мене заново створила Ані, та я все одно не могла його здолати.

— Ні, — заперечив Мвіта й обхопив моє лице долонями. Я спробувала прибрати своє нікчемне обличчя з його рук, але він утримав мене на місці. А тоді нагородив довгим і чуттєвим поцілунком. Голос у моїй голові, що кричав про провал і поразку, стихнув, хоч і не припинив своєї мантри. Мвіта відсторонився, і ми зазирнули одне одному в очі.

— Моя рука, — прошепотіла я й підняла її. Тим символом був черв’як, який скрутився в кільце. Чорний, укритий кіркою, він заболів, коли я спробувала стиснути руку в кулак. «Провал, — зашепотів голос у мене в голові. — Поразка. Смерть».

— Я цього не помітив, — сказав Мвіта й насупився, піднісши символ до свого обличчя. Торкнувшись його вказівним пальцем, засичав і відсмикнув руку.

— Що таке? — кволо запитала я.

— Він наче заряджений. Я наче пхаю палець у розетку, — пояснив він, тручи собі руку. — У мене рука заніміла.

— Це він його там накреслив, — сказала я.

— Даїб?

Я кивнула. Мвіта спохмурнів.

— А крім