Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Тінґ неначе впала в транс, і нею заволодів хтось інший. Працюючи, вона всміхалася, раділа кожній петлі, кожному завитку, кожній лінії, не зважала на мої стогони та важке дихання. З її чола падали крапельки поту. Моя рука закурилася димом, і в наметі запахло паленими квітами. Тоді почався свербіж. Символ давав відсіч.

Вона перевернула мою руку долонею вгору й почала малювати біля символа. Опустивши погляд, я вжахнулася. Він дрижав, скручувався й повільно відсовувався від її малюнків. Він був огидний. Але тікати йому було нікуди. Коли його оточили малюнки, він почав блякнути. Всю поверхню моєї руки було обмальовано. Даїбів символ зник. На його місці Тінґ накреслила останній символ, коло з крапкою в центрі. У неї проясніли очі, й вона відкинулася назад.

— Ссайку, — покликала Тінг, витираючи лице тильним боком долоні.

Він не відповів. Його очі були міцно заплющені, обличчя напружене, і він сильно пітнів. Під пахвами на його кафтані виднілися темні плями.

У мене засвербіла ліва рука. Побачивши панічний жах на моєму обличчі, Тінґ стиха лайнулася. Жрець і жриця зупинили свої молитви.

— Подіяло? — запитала жриця.

Тінґ перевернула мою ліву руку. Тепер символ був там.

— Він перескочив, як павук, — сказала вона. — Дайте мені три хвилини. Мвіто, принеси мені пальмового вина.

Він швидко підвівся й передав Тінґ пляшку і склянку. Вона схопила пляшку й добряче надпила з неї. У Тінґ трусилися руки.

— Лиха людина, — прошепотіла вона й ковтнула ще. — Те, що він на тобі накреслив… ех, тобі не зрозуміти. — Вона взяла мене за руку. — Мвіто, тримай її міцно. Не дай їй утекти. Тепер я мушу це відігнати.

Вона знову почала малювати. Я заскреготіла зубами. Коли вона догнала й оточила символ посередині моєї долоні, він зробив таке, що мені захотілося підскочити й щодуху дременути з того намету. Він глибоко вгруз мені в руку, а тоді так ударив струмом, що мене на мить перестали слухатися м’язи. Всі нерви в моєму тілі запалали. Я заволала.

— Тримай її, — сказала Тінґ, щосили вхопившись за мою руку.

Далі вона малювала, вирячивши очі. Мвіта утримував мене, а я сіпалась і кричала. Тінґ якось спромоглася домалювати останнє коло. Вигнаний символ зіскочив з моєї руки, дзенькнувши об підлогу. Відростив безліч чорних ніжок і побіг.

— Жерче! — прокричав Ссайку, незграбно сівши на підлогу й зітхнувши від крайньої втоми.

Сам собою відкрився вхід до намету. Всередину ввалився гамір іззовні.

Жрець стрибнув уперед і побіг за символом. Той скакав і так, і сяк. І ось нарешті: «Чвак!» Він щосили наступив на символ сандалією. Коли жрець прибрав ногу, від символа залишилася тільки вугільно-сіра смужка.

— Ха! — переможно вигукнув Ссайку, який і досі важко дихав. Виснажена Тінґ відкинулася назад. Я лежала на підлозі, задихаючись, а килимок піді мною досі нагадував скупчення металевих павуків. Я скотилася з нього й витріщилася на стелю.

— Спробуй обернути руку, — сказала Тінґ.

Я змогла обернути її на крило грифа. Щоправда, чорне пір’я на ньому було перемішане з червоним. Я розсміялась і знову лягла на підлогу.

Розділ 49

Ми із Мвітою провели ніч у наметі Ссайку. У чаклуна була важлива зустріч, і він мав повернутися лише вранці.

— А як же піщана буря? — запитав Мвіта в Тінґ. — Вона й досі…

— Послухай сам, — сказала вона. Мені було чутно, як удалині реве вітер. — Він може керувати нею, подорожуючи. Для нього це — дрібниця. Втім, я гадаю, що люди добре повеселилися, поки бурі не було. Я постійно йому кажу, що він має час від часу так робити. — Вона зібралася піти. — Хтось принесе вам обом багато їжі.

— Ох, я не здатна зараз їсти, — простогнала я.

— Ти теж мусиш їсти, Мвіто. — Вона поглянула на мене. — Оньє, востаннє він їв тоді ж, коли й ти.

Я вражено подивилася на Мвіту. Він лише знизав плечима і сказав:

— Я був заклопотаний.

За кілька хвилин після того, як пішла Тінґ, ми заснули. Після півночі нас розбудила Лую.

— Тінґ сказала, що вам треба їсти, — пояснила вона і знову легенько поплескала мене по щоці.

Вона розклала цілу купу наїдків: смажену кролятину, велику миску з тушеною кролячою печінкою, кактусові десерти, рагу з карі, пляшку пальмового вина, гарячий чай, а ще — те, що я востаннє їла, коли була в пустелі з матір’ю.

— Де вони знайшли аку? — запитав Мвіта, взяв одну смажену комаху та закинув її до рота. Я всміхнулася на весь рот і зробила так само.

Лую знизала плечима.

— Всі ці тарілки мені передало кілька жінок, але ця мене бентежить. Там неначе…

— Це вони і є, — запевнила я. — Аку — це терміти. Їх смажать у пальмовій олії.

— Фе, — сказала Лую.

Ми із Мвітою їли жадібно. Він подбав про те, щоб я не лишила й крихти від тушеної кролячої печінки.

— Дурістю було так об’їдатися, — простогнала я, коли ми нарешті перестали їсти.

— Можливо, але це — приємний ризик, — відповів він.

Лую, сидячи з витягнутими ногами, стежила за нами й попивала з келиха пальмове вино. Я лежала на підлозі.

— Де Діті й Фанасі? — запитала я.

Лую знизала плечима.

— Мабуть, десь поряд. — Вона підсунулася до мене. — Покажи руки.

Я їх витягнула. Вони скидалися на щось із творчості Ади. Малюнки були ідеальні. Правильні кола, прямі лінії, граційні переходи від одного до іншого. Мої руки були схожі на сторінки якоїсь стародавньої книги. На правій символи були менші та ближчі один до одного, ніж на лівій. Вони були наполегливіші. Я зігнула праву руку. Боляче не було. Немає болю — отже, немає й інфекції. Я усміхнулася, відчуваючи велику, велику радість.

— Я міг би весь день на них дивитися, — сказав Мвіта.

— Але ж ця рука ні до чого не придатна, — зауважила я, стиснувши праву руку в кулак. — Чи радше небезпечна.

— То коли ми, по-твоєму… ну, рушимо далі? — запитала Лую.

— Лую, я практично не можу ходити, — відповіла я.

— Але