Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор
— Оньєсонву, принеси нам пальмового вина, — наказав Сола і сів.
— Воно біля намету, — підказав Ссайку. — Ти побачиш.
Я була рада якійсь причині вийти звідти. Діті та Фанасі пішли. Добу з лишком тому. З ними була Санді, та я сумнівалася, що їх може вберегти навіть вона. Якщо хтось із них захворіє… Я викинула цю думку з голови. Байдуже, живі вони чи мертві: вони пішли. Я вирішила не замислюватися, чи побачу їх іще хоч раз.
Пальмове вино стояло разом з іншими запасами біля верблюдів Ссайку. Я витягнула дві зелені пляшки. Коли я знову ввійшла до намету, Тінґ підвелася, щоб узяти келихи.
— Роби як я, — пробурмотіла вона, йдучи повз мене.
Вона передала один келих Солі, а я наповнила його, тоді настала черга Ссайку, а потім — Мвітина. Затим вона простягнула один келих, і я налила вина їй, а опісля — собі. Ми сіли колом на килимки, схрестивши ноги. Мвіта був ліворуч від мене, Тінґ — праворуч, а навпроти нас сиділи Ссайку і Сола. Ми дуже довго пили й дивились одне на одного. Сола пив своє вино малесенькими ковточками. Каптур його одежини, як і раніше, нависав над головою, ховаючи верхню частину обличчя.
— Покажіть руки, — нарешті звелів Сола сухим тонким голосом. Узяв мене за ліву руку, трохи завагався, а тоді взяв за праву. Провів подушечкою великого пальця по моїй розписаній шкірі, задерши жовтий ніготь угору, щоб мене не подряпати. — У тебе обдарована учениця, — сказав він Ссайку.
— Ти зрозумів це раніше за мене, — відповів Ссайку.
Сола всміхнувся, показавши бездоганні білі зуби.
— Так. Я знав Тінґ, коли вона ще навіть не народилася. — Він поглянув на мене. — Розкажи мені, як це сталося.
— Що? — спантеличилася я. — Ой… ну, ми були біля краю бурі, і… — Я зупинилася. — Оґо Соло, можна спершу поставити вам одне запитання?
— Можна й два. Одне ти щойно поставила.
— Чому Аро не прийшов?
— А чому це тебе хвилює?
— Він мій Майстер, і я…
— Можна було б запитати, чому не змогла прийти твоя мати. Це ж логічніше, хіба ні?
Я не придумала, що на це відповісти.
— Аро не має такої здатності, — пояснив Сола. — Він не може швидко пересуватися. Це не його центр. У нього інші навички. Тож вище носа. Перестань пхинькати й розкажи мені, яких дурощів ти наробила. — Він клацнув сухими пальцями, сигналізуючи мені, що можна розповідати.
Я насупилася. Важко розповідати щось людині, яка вже вирішила, що це — дурість. Я розповіла їм усе, що пам’ятала, не згадавши лише про свої підозри, що вперше мене повернув до життя сам Творець.
— Як давно ти знаєш, що Даїб — твій батько? — запитав Сола.
— Вже кілька місяців, — відповіла я. — Ми із Мвітою… щось сталося. Ми вже зустрічалися з ним. Це я перенеслася так уже втретє.
— Вперше його атакував я, — додав Мвіта. — Він… був моїм Майстром.
— Що? — голосно перепитав Ссайку. — Як таке можливо?!
— Ша, — прошепотів Сола. — Отже, тепер усе складається докупи.
Він захихотів.
— У них спільний «батько». Одна з цієї парочки — біологічна дитина Даїба, а другий — його учень. Фігурально кажучи, це своєрідний інцест. Хіба ця парочка не аморальна? — Він захихотів іще раз.
Тінґ тим часом дивилася на мене і Мвіту великими зачудованими очима.
— Ким став Даїб? — запитав Мвіта. — Я провів з ним не один рік. Він рівною мірою амбітний і могутній. Така людина росте постійно.
— Він виріс, як рак, як пухлина, — відповів Сола. — Він як пальмове вино для П’яниці Пальмового Вина у Великій Книзі, щоправда, сп’яніння від Даїба спонукає до неприродної жорстокості. Нуру та океке дуже схожі на своїх предків. Якби я міг очистити цю землю від усіх вас і дозволити блукати й множитися Червоному народу, я б так і зробив.
Я замислилася про те, до якого народу належить Сола і чи він хоч трохи кращий за океке чи нуру. Я в цьому сильно сумнівалась. Ідеальним не був навіть Червоний народ.
— Я розкажу вам обом про вашого… «батька», — продовжив Сола. — Саме він принесе смерть на ваш безцінний Схід. Він збирає тисячі людей, досі очманілих від того, як легко виявилося знищити безліч океке на Заході. Він переконав їх, що велич полягає у розповсюдженні. Даїб Військовий Гігант. На його честь матері та батьки називають своїх перших синів. А ще він — могутній чаклун. Він — серйозна проблема.
Його слова — не пуста похвальба. Він досягне успіху, а його послідовники побачать плоди своїх трудів. Спершу він доб’є останніх повстанців-океке. Перед смертю їх також буде осквернено. Вони помруть лихими. Мвіта може розповісти нам, як це буває вже зараз, еге ж?
Деякі з їхніх сіл цінні. Деяким дозволено вирощувати такі культури, як кукурудза та пальми. Океке, що вирощують ці культури, здобули сумлінною працею трохи влади. Вони повністю втратять її, помираючи або втікаючи. Даїб займається цим просто зараз. Поступово океке буде повністю винищено в межах королівства. Залишать тільки найзамученіших рабів. Дуже скоро — може, за два тижні, може, менше, — Даїб поведе військо нуру на схід, щоб відшукати та знищити вигнанців.
Коротше кажучи, це буде революція. Я бачив це в кістках. Коли вона почнеться, коли ці групи озброєних хлопців і чоловіків нуру залишать своє королівство, їх стане неможливо зупинити. Буде надто пізно.
«Ніби я взагалі можу це зупинити», — подумалося мені. Хіба я щойно не опинилася за крок від смерті, спробувавши це зробити?
Сола поглянув на Ссайку.
— У вас тут, здається, правильно мислять. Кочуйте та переховуйтесь і далі.
Почувши цю образу, Ссайку насупився, але не сказав нічого. Тінґ явно розсердилася.
— Я багато знаю про Даїба, — додав Сола, ущипнувши себе за підборіддя. — Вам усе розповідати?
— Так, — напруженим голосом озвався Мвіта.