Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Ссайку повернувся до Тінґ.

— Не користуйся словами, як я, а пиши в повітрі.

— Знаю, — сказала вона.

— Дізнавайся це знову, — відповів він. — І знову. — Він поглянув на Мвіту й узяв його за руку. — Подбай про Оньєсонву.

— Звичайно, — сказав Мвіта.

Він повернувся до Лую.

— Мені про тебе розповідає Тінґ. Ти вельми схожа на чоловіка сміливістю та… іншими апетитами. Я знову думаю: чи, бува, не випробовує мене Ані, показуючи таку жінку, як ти? Ти розумієш, на що йдеш?

— Чудово розумію, — відповіла Лую.

— Тоді подбай про цих двох. Ти їм потрібна, — сказав він.

— Знаю, — сказала Лую. — І дякую. — Поглянула на Тінґ. — Дякую вам обом, а ще дякую вашому селу. За все.

Вона потиснула руку Ссайку й міцно обняла Тінґ. Далі Тінґ підійшла до Мвіти, обняла його й поцілувала в щоку. Мене не обіймали й навіть не торкалися ні Тінґ, ні Ссайку.

— Стережися своїх рук, — сказала мені Тінґ. — І пам’ятай про них.

Вона замовкнула зі сльозами на очах. Хитнула головою й відступила.

— Дорогу ви знаєте, — промовив Ссайку. — Не зупиняйтеся, поки не дійдете.

Коли ми пройшли більше милі, у нас за спинами здійнялася піщана буря. Вона бісилась і крутилась, як жива хмара, що дряпає ясне небо. Ми, чаклуни, звісно, люди могутні. Шал і сила тієї бурі лише зайвий раз це доводили. Ми із Мвітою та Лую повернули на захід і пішли.

— Ми десь біля води, — зауважив Мвіта.

Щойно зійшло сонце, я насунула покривало собі на обличчя. Мвіта і Лую зробили так само. Спека була задушлива, але не така, як раніше. Важча, вологіша. Мвіта мав рацію. Десь поблизу була вода.

У наступні кілька днів ми почали постійно носити покривала, щоб не нагріватись. Але ночами нам було комфортно. Всі ми говорили небагато. Надто важко у нас було в голові. Так у мене з’явилися час і тиша, що давали змогу по-справжньому замислитися над усім, що відбулось у Ссолу.

Я померла, була створена заново, а тоді повернулася. Мої руки, які були вкриті похмурими чорними символами й постійно злегка пахли спаленими квітами, досі мене дивували. Коли Мвіта й Лую спали, я тихцем вибігала, оберталася на грифа й ширяла в повітрі. Тільки так я могла стримувати свої похмурі сумніви.

В подобі грифа, грифа, який був Аро, мій розум був оригінальним, гострим і впевненим. Я знала, що можу перемогти Даїба, якщо зосереджуся й буду відважною. Розуміла, що тепер я надзвичайно могутня, що я здатна на неможливе й навіть більше. Але в подобі Оньєсонву, чаклунки-еву, виліпленої самою Ані, я була здатна думати лише про отриманий від Даїба прочухан. Я не могла змагатися з ним навіть після створення заново. Я мала загинути. А ще мені чимраз сильніше хотілося просто заповзти в якусь печеру і здатися. Я й гадки не мала, що невдовзі одержу можливість зробити саме це.

Розділ 53

Ми пішли зі Ссолу чотири дні тому, але земля досі була розтріскана, суха й знебарвлена. Із тварин ми хіба що вряди-годи бачили жуків на землі та яструбів, які пролітали в небі. На щастя, у нас поки що було вдосталь їжі, тож ми не мусили їсти жуків або яструбів. Від дивовижно вологої спеки все стало нечітким, як уві сні.

— Подивіться, — сказала Лую, яка йшла попереду з портативкою в руці, щоб ми не збилися зі шляху.

Я пленталася, опустивши голову й заглибившись у похмурі роздуми про Даїба та про смерть, на яку йшла добровільно. Я підняла очі й примружилася. Те, що я бачила попереду, здалеку скидалося на збори високих кощавих велетнів.

— Що це? — запитала я.

— Скоро побачимо, — сказав Мвіта.

Це було скупчення мертвих дерев. Вони стояли за півмилі від прямої, по якій ми йшли до Королівства Семи Рік. Була середина дня, і ми потребували затінку, тож пішли до дерев. Зблизька вони здавалися ще дивнішими. Мало того, що кожне з них було завширшки з будинок, — на дотик вони більше нагадували камінь, ніж деревину. Лую постукала по одному брунатно-сірому стовбуру, тим часом як я розклала свій килимок у затінку під іншим деревом.

— Таке тверде, — сказала Лую.

— Я знаю це місце, — заявив Мвіта і зітхнув.

— Справді? — запитала Лую. — Звідки?

Але Мвіта просто захитав головою й відійшов геть.

— Він сьогодні похмурий, — зауважила Лую й сіла поруч зі мною на килимок.

Я знизала плечима і сказала:

— Він, мабуть, побував тут, коли тікав із Заходу.

— Ох, — зітхнула Лую й поглянула в його бік. Я мало що розповідала їй про Мвітине минуле. Чомусь не думала, що Мвіта хотів би, щоб я розповіла комусь про вбивство його батьків, про його принизливе учнівство в Даїба чи про те, як він був дитиною-солдатом.

— Навіть не уявляю, як він має почуватися, повернувшись сюди, — сказала я.

Після двох спокійних годин відпочинку ми попрямували далі. Вона прийшла годин зо п’ять по тому. І прийшла з помстою. В небі загуснуло велике скупчення темно-сірих хмар.

— Бути цього не може, — пробурмотів Мвіта, коли ми подивилися на захід.

Вона сунула на схід, просто на нас. Не піщана буря. Буря унґва — небезпечна буря з жахливою блискавкою, громом і уривчастим, але сильним дощем. Досі нам таланило: коли ми пішли з Джвагіра, тривав сухий сезон, а ці бурі бувають лише під час короткого сезону дощів. Ми провели у мандрах трохи менше п’яти місяців. У Джвагірі для них саме настав час. Гадаю, там було те ж саме. Той, хто опиняється надворі під час бурі унґва, ризикує загинути від удару блискавки.

Кочуючи, ми з матір’ю наражалися на небезпеку лише під час цих бур. Мати казала, що ми пережили десять бур унґва лише волею Ані.

Ця була недалеко і швидко наближалася. Довкола нас — тільки пласка суха земля. Навкруги не було видно жодного мертвого дерева — щоправда, дерева нам би й не допомогли. Якби ця буря заскочила нас біля тих кам’яних дерев, ми були б у ще більшій небезпеці. Посилився вітер і