Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Зблизька металевий запах старих дротів і мертвих материнських плат був сильнішим. У піску були розкидані клавіші з клавіатур і шматочки тонкого пластику з розбитих дисплеїв і корпусів. На деяких комп’ютерах зовні були малюнки: побляклі метелики, петлі й завитки, геометричні фігури. Здебільшого — чисто чорні.

Мені в око впав прилад, схожий на маленьку й дуже тонку чорну книжку. Він стирчав між двома комп’ютерами, а витягнувши й відкривши його, я з подивом виявила, що в нього є дисплей. Він здавався побитим, але не старим, на відміну від інших предметів. Прилад був завбільшки приблизно з мою долоню. Ззаду він складався з надзвичайно твердої речовини, що дивувала схожістю на чорний листок. На дисплеї не лишилося жодної подряпини.

Всі кнопки спереду були порожні: слова на них уже давно стерлися. Я торкнулась однієї кнопки. Нічого не відбулося. Торкнулась іншої, і прилад задзюркотів, як вода.

— Ой! — вигукнула я й мало не впустила його.

Засвітився дисплей; на ньому з’явився якийсь пейзаж із рослинами, деревами та кущами. Я тихенько охнула. «Достоту як те місце, яке мені показала мати, — подумала я. — Місце надії». Я захвилювалася й сіла біля купи непотрібного апаратного забезпечення з іншої епохи, яке повільно розкладалося.

Зображення перекочувалося і зміщувалося, так, наче хтось ішов, а я дивилася на все його очима. Із крихітних динаміків приладу долинув спів пташок і комах; стало чути, як наступають на трави, рослини й листя, як їх відсувають. А тоді з нижньої частини дисплею повільно піднявся заголовок, і я зрозуміла, що це — велика портативка, на якій є книжка. Ця книжка називалася «Путівник Забороненими зеленавими джунглями», і її написала якась група, що звалася «Організація видатних дослідників знань і пригод».

Раптом зображення завмерло і звук стихнув. Я натиснула ще на кілька кнопок, але все марно. Прилад вимкнувся, і, хоч скільки разів я тиснула на кнопки, нічого більше не сталося.

Байдуже. Я його відкинула. Випрямилася. Всміхнулася. Кілька годин по тому всміхнулося й небо. Буря нарешті минула. Ми пішли з печери до світанку.

Наступні два дні подорожі нам стало траплятися чимраз більше пагорбів. Земля перетворилася на суміш піску з острівцями якоїсь сухої трави. Тут ми знайшли їстівних ящірок і кроликів — якраз вчасно, бо в нас саме закінчувалося сушене м’ясо. Нам траплялися дерева з товстими стовбурами, назви яких я не знала, і дедалі більше пальм. Клімат не змінювався: вночі ще було холодно, а вдень — відносно тепло. А бурі унґва нам, на щастя, більше не траплялися. Звісно, буває на світі й дещо гірше.

Розділ 54

У Великій Книзі є частина, якої немає в більшості її версій. Утрачені Папери. Аро мав один примірник. Утрачені Папери детально розповідають про те, що океке, століттями гниючи в пітьмі, були божевільними вченими. Утрачені Папери описують, як океке винайшли таку давню техніку, як комп’ютери, вловні станції та портативки. Вони навчилися створювати копії самих себе та зберігати молодість до смерті. Вони робили так, щоб їжа росла на мертвій землі, вони лікували всі хвороби. Неймовірні океке в пітьмі були переповнені дикою творчою силою.

Океке, знайомі з Утраченими Паперами, їх соромляться. Нуру люблять посилатися на них, коли хочуть наголосити на властивій океке недосконалості. У темні часи океке, може, й були неідеальними, але тепер вони стали ще гірші.

«Понурий, нещасний бездумний люд», — думала я, коли ми наблизилися до першого з багатьох сіл біля самого кордону Королівства Семи Рік. Я могла зрозуміти їхні почуття. Всього кілька днів тому я відчувала те саме. Безнадію, гіршу за безнадію. Якби ми не знайшли тієї печери з трупами, павуками та запліснявілими комп’ютерами, я б, мабуть, захотіла до них приєднатися.

У цих селах жили океке, яким було надто лячно битися чи тікати. Це були люди з неспокійними очима, яких із легкістю винищать, коли мій батько прийде на Схід зі своєю армією. Вони ходили, опустивши голови, боячись власних тіней. Вирощували понуру хирляву цибулю й помідори у принесеному з річкових берегів ґрунті. Перед і за своїми хатинами з необпаленої цегли вони вирощували м’яку бордово-буру рослину, яку засушували й курили, щоб забутися. Від неї в них були червоні очі, бурі зуби, шкіра пахла калом, а ще вона не мала жодної харчової цінності. Звісно, у місцевому ґрунті найлегше ріс саме цей бур’ян.

Діти ходили з великими животами й ошелешеними личками. Довкола трюхикали шолудиві пси, такі ж жалюгідні на вигляд, як і люди. Один з них на наших очах заходився їсти власний послід. І час від часу, коли змінювався напрям вітру, я чула крики десь удалині. Ці села не мали назв. Це було до нудоти огидно.

У всіх, навіть у дітей, з верхньої частини лівого вуха звисала сережка з чорними та блакитними намистинками. Більш нічого, що свідчило б про культуру та красу, ці люди не мали.

Перше скупчення хатин ми проминули непоміченими. Океке довкола нас тупо кудись сунули, сперечалися, спали на дорогах або ридали. Ми бачили чоловіків без кінцівок. Деякі з них лежали під хатами напівмертві чи мертві; їхні рани гнили. Я бачила вагітну жінку, яка істерично сміялася сама до себе, сидячи перед своєю хатою й ліплячи гірку з багна. У мене засвербіли руки, і я занервувала.

— Як почуваєшся, Оньєсонву? — запитав Мвіта, щойно ми проминули останню хатину. За півмилі звідти стояло інше село.

— Тут потреба не така нагальна, — сказала я. — Не думаю, що ці люди хочуть зцілення.

— Хіба ми не можемо обходити ці поселення? — спитала Лую.

Я не стала нічого пояснювати — лиш хитнула головою. Я не могла нічого пояснити. Наступна група хатин була в такому ж стані. Жалюгідні, жалюгідні люди. Але це поселення стояло біля підніжжя пагорба, і нас, коли ми пішли з нього, було чудово видно. Коли ми проходили повз першу хатину, якась старенька з безліччю незагоєних порізів на обличчі зупинилася й витріщилася на мене. Вона поглянула на Мвіту, і її лице розпливлося в широкій беззубій усмішці. А тоді її усмішка зменшилася.

— А де ж решта вас? — запитала вона.

Ми перезирнулися.

— Ти, — показала на мене старенька. Я позадкувала. — Ти закриваєш обличчя, але я знаю. О, я знаю. — Тоді