Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

або на землі, троє грали у варі. Інші або стояли, або спиралися на хатину. Всі вони розмалювали обличчя смугами червоної пасти. Жодному, судячи з вигляду, не було більше тридцяти. Двоє з рушницями, щойно побачивши Лую, наставили зброю на неї. Вона не здригнулася.

— Овва, це ще хто? — стиха запитав один боєць, відірвавшись від гри у варі й підвівшись. Витягнув із кишені явно затуплений клинок.

— Чергові, та! Не стріляйте, — наказав він, піднявши руку, й поглянув за Лую. — Перевірте територію довкола хатини.

Всі бійці з рушницями, крім одного, побігли на кукурудзяне поле. Останній тим часом не зводив рушниці з Лую. Головний боєць оглянув її з голови до ніг.

— Скільки людей з тобою?

— Я до вас із доброю звісткою.

— Подивимось, — відповів він.

— Мене звати Лую, — сказала вона, дивлячись йому в очі. — Я із Джвагіра. Ви чули про Оньєсонву-Чаклуна?

— Чув, — кивнув головний боєць.

— Вона тут, зі мною. Її супутник, Мвіта, теж, — продовжила Лую. — Ми щойно прийшли з он того села.

Вона показала за себе. Коли вона ворухнулася, чоловік, який тримав рушницю, здригнувся.

— Воно пропало? — запитав головний боєць.

— Так, — сказала Лую.

— То де тоді вона? Де він?

Уже почали вертатися деякі бійці, кажучи, що все чисто.

— Ти нам нашкодиш? — запитала Лую.

Він поглянув їй в очі.

— Ні. — Він не витримав, і з його ока скотилась одна сльоза. — Ми б ніколи вам не нашкодили.

Він простягнув руку й тихо сказав:

— Опусти.

Боєць опустив рушницю. Ми із Мвітою показалися. Четверо бійців закричали й побігли геть, один зомлів, а троє впали на коліна.

— Просіть, що хочете, — сказав головний боєць.

Із нами погодилися говорити лише троє: очільник групи, якого звали Анай, і двоє бійців, які звалися Бунк і Тамер. Інші трималися осторонь.

— Десять днів тому вони почали знову, і цього разу в Дурфі збираються цілі армії, — пояснив Анай, повернувся і сплюнув. — Ще один ривок. Можливо, останній. Моя дружина, діти, теща — я нарешті відіслав їх на схід.

Я розвела звичайне багаття, і ми почали смажити кукурудзяні качани.

— Але ж ви не бачили, щоб тут справді проходили якісь армії? — запитала Лую.

Анай хитнув головою.

— Нам наказали зачекати тут. Ми вже два дні не чули ні від кого звісток.

— Сумніваюся, що ви почуєте від когось звістку, — зауважив Мвіта.

Анай кивнув.

— Як ви втекли?

— Нам пощастило, — відповіла Лую. Анай не став розпитувати далі.

— Як ви пройшли так далеко без верблюдів? — запитав Бунк.

— У нас якийсь час були верблюди, але ж вони дикі, тож мали власні плани, — сказала я.

— Що? — перепитав він.

Анай і Тамер зареготали.

— Дивно, — промовив Анай. — Ви — дивні люди.

— Ми йшли, мабуть, місяців із п’ять, — сказав Мвіта.

— Я тобі аплодую, — відповів Анай і поплескав Мвіту по плечу. — Так далеко пройшов, та ще й вів двох жінок.

Ми з Лую перезирнулися, закотили очі, та нічого не сказали.

— Ви, здається, здорові, — сказав Бунк. — Ви щасливці.

— Так і є, — погодився Мвіта. — Так і є.

— Що ви знаєте про Генерала? — запитала я.

Декілька чоловіків неподалік, які слухали нашу розмову, з острахом подивилися на мене.

— Він негідник, — сказав Бунк. — Уже майже ніч. Не говоріть про нього.

— Це ж лише людина, — відповів Тамер, явно розсердившись. — Що ви хочете знати?

— Де його можна знайти? — спитала я.

— Отакої! Ви що, здуріли? — вжахнувся Бунк.

— А чому це вас цікавить? — запитав Анай, насупившись і нахилившись уперед.

— Не питайте про те, чого вам справді не потрібно знати, — попередив Мвіта.

— Будь ласка, просто скажіть нам, де його можна знайти, — сказала я.

— Ніхто не знає, де живе Генерал і чи є в нього взагалі домівка на цім світі, — відповів Анай. — Але є одна будівля, в якій він працює. Вона ніколи не охороняється. Він не потребує захисту. — Анай зробив паузу, щоб посилити ефект. — Будівля ця проста. Йдіть до Місця Розмов — це великий майдан у центрі Дурфи. Його будівля буде з північного боку. Парадні двері в неї блакитні.

Він підвівся.

— Завтра ми йдемо до Ґаді, будуть накази чи ні. Залиштеся сьогодні з нами. Ми вас захистимо. До Дурфи звідси недалеко. Вона просто за кукурудзою.

— Туди можна просто зайти? — спитала Лую. — Чи на нас нападуть?

— Вам — ні, — відповів Анай, показавши жестом на Мвіту й мене. — Вони побачать, що у вас обличчя еву, й уб’ють за кілька секунд. Якщо ви не зробитеся… невидимими знову. — Він повернувся до Лую. — Тобі ми можемо дати завтра все необхідне, щоб пересуватися Дурфою, маючи якнайменше проблем.

Розділ 56

Вони наполягли на тому, щоб віддати хатину на ніч нам. Спати надворі погодилися навіть ті бійці, що відмовилися з нами розмовляти. Маючи охоронців, ми почувалися в достатній безпеці, щоби справді поспати. Ну, Лую поспала. Вона захропіла через кілька секунд після того, як скрутилася калачиком на підлозі. Ми ж із Мвітою не спали з двох причин. Перша з’явилася невдовзі після того, як я лягла. Я думала про Даїба. «Його смерті буде досить, — крутилося в мене в голові. — Відтяти змії голову».

Щойно Мвіта розтягнувся біля мене та обняв мене однією рукою за талію, я почала підійматися. Моє тіло втратило матеріальність, і я пройшла крізь його руку.

— Що це?! — вражено вигукнув він. — О ні, не треба!

Він потягнувся, обвив мій стан рукою та штовхнув мене донизу. Я знову піднялася, думками зосередившись на Даїбі. Тоді він, голосно загарчавши, знову штовхнув мене на підлогу, повертаючи мене до тіла. Я різко вийшла зі свого сердитого трансу.

— Як… — видихнула я. Даїб убив би мене. Тут би все й закінчилося. — Ти ж не чаклун, — сказала я. — Як ти можеш…

— Та що з тобою таке?! — вигукнув він, старанно не підіймаючи голосу вище за шепіт. — Згадай, що