Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Оньєсонву, злети та спробуй знайти Місце Розмов, — попросив Мвіта.

— Як мені знайти вас? — запитала я.

— Ти ж можеш воскрешати людей, — сказала Лую. — Вигадай щось.

— Давай, — сказав Мвіта. — Поквапся.

— Можливо, коли ти повернешся, нас тут уже не буде, — додала Лую.

Я стягнула з себе одяг. Лую скрутила його й поклала під стіною в завулку. Мвіта міцно мене обійняв, а я поцілувала його в ніс. Тоді обернулася на грифа й полетіла.

Теплий полуденний потік повітря спонукав мене злетіти вище, але я трималася низько, біля будівель і вершечків пальм. У подобі грифа я по-справжньому відчувала свого батька. Він дійсно був у Дурфі. Якусь мить я ширяла із заплющеними очима. Розплющивши їх, поглянула туди, де він, за моїми відчуттями, перебував. Там було відкрите Місце Розмов. Мій погляд привабила будівля трохи на північ від нього. Я знала, що в неї мають бути блакитні двері.

Я описала коло, запам’ятовуючи шлях. Птах завжди знає, де він є. Я засміялася. Сміх вийшов з мене кряканням. «Як я тільки могла подумати, що не зможу відшукати Мвіту й Лую?» — подумалося мені. Коли я летіла назад до провулка, мені в око впав блиск золота. Я повернулася й полетіла на схід, до широкої вулиці, де неначе відбувався якийсь парад. Сіла на якусь будівлю та згорбилася, як гриф.

Поглянувши вниз, я побачила не просто блиск одного золотого предмета, а сотні круглих золотих пластинок, вшитих у жовто-брунатні військові однострої. Кожен вояк ніс великий наплічник схожого кольору. Вони були готові до всього. Люди радісно гукали, а солдати тим часом маршували. Збиралися в якомусь місці, якого я не бачила. «Ми спізнилися», — подумала я, згадавши Солине попередження. Ці армії не могли піти, поки я не зробила того, що мала, хоч що я мала зробити.

Я пролетіла над солдатами досить низько, щоб вони мене помітили. Мені потрібно було простежити за ними. Я мигцем поглянула на їхні обличчя. Це були молоді чоловіки з рішучим виглядом і золотавою шкірою, геть не схожою на темно-брунатну шкіру моєї матері. Вони маршем входили до величезної будівлі з металу й цегли. Назви на табличці будівлі я розібрати не встигла. Я вже побачила достатньо. Вони ще не виходили. Скоро мали вийти. Може, за кілька годин, але не зараз.

Я полетіла назад у завулок. Мвіта й Лую зникли. Я вилаялась. Обернулася назад. Одягаючись, я обливалася потом, а мої руки трусилися. Ледве натягнувши через голову сорочку, я зустрілася поглядом із чоловіком нуру, який стояв біля входу до завулка. Він вирячив очі, бо щойно побачив мої груди, а тепер споглядав обличчя. Я надягнула покривало, зробилася нехтовною й оббігла його. Коли озирнулася, він і досі стояв там, дивлячись у завулок. «Хай гадає, що побачив привида, — подумала я. — Хай збожеволіє від цього».

Я шукала кілька хвилин. Безрезультатно. Я стояла посеред великого натовпу нуру, в якому де-не-де траплялись океке. Як же я зневажала це місце. Я вилаялася собі під носа, і чоловік нуру, який саме проходив повз мене, насупився й роззирнувся довкола. «Як мені їх знайти?» — з розпачем подумала я. Через паніку мені ставало важко зосередитися. Я заплющила очі й зробила те, чого по-справжньому не робила ще ніколи. Я помолилась Ані, Творцю, татові, Бінті — будь-кому, хто готовий дослухатися. «Будь ласка. Я не можу зробити цього сама. Я не можу бути сама. Приглянь за Лую. Мвіта мені потрібен. Бінта має бути живою. Аро, ти мене чуєш? Мамо, якби ж то мені знову стало п’ять років».

Я й сама не розуміла, що верзу, — я просто молилася, якщо це було молитвою. Хоч що це було, воно мене заспокоїло. Мені яскраво згадався перший урок Містичних аспектів від Аро.

— Бриколер, — сказала я вголос, стоячи там. — Той, хто використовує все, що має, щоби зробити те, що мусить.

Я перебрала три аспекти з чотирьох. «Аспект ммуо рухає та формує дичавину. Аспект алусі говорить з духами. Аспект ува рухає та формує фізичний світ, тіло». Мені потрібно було знайти тіла Мвіти та Лую. До мене дійшло: «Я можу знайти Мвіту». У мені була його часточка. Його сперма. Зв’язок. Я застигла на місці та замкнулася в собі. Пройшла крізь шкіру, жир, м’язи до своєї матки. Ось вони, намагаються втекти.

— Де він? — запитала їх я.

Вони мені сказали.

— Еву! — зарепетував хтось. — Он воно, погляньте!

Кілька людей охнуло. Всі, хто був на ринку, раптом витріщилися на мене й відсунулися подалі. Я так зосередилася на своєму внутрішньому світі, що стала видимою. Хтось схопив мене за руку. Я відсмикнула її, стала нехтовною та проштовхалася крізь щільний натовп. Знову замислилася про цих людей, які здавалися дуже вдоволеними й мирними, проте оберталися на чудовиськ, варто було їхньому стерильному середовищу нуру хоч трохи попсуватися. Вони заходилися гарячково мене шукати, і зчинився безлад. Новина неодмінно мала поширитися, тим паче в такому місці, де дуже багато людей мали засоби зв’язку.

У нас закінчувався час.

Я побігла, дивлячись не стільки очима, скільки чимось іншим, що було в мені. Помітила Лую біля великого Місця Розмов. Вона стояла разом з іншою жінкою океке. Вони гляділи гурт дітей нуру, поки їхні батьки пішли до молільні. Лую мала нещасний вигляд.

— Я тут, — сказала я, підійшовши до неї.

Вона підскочила й роззирнулася довкола.

— Оньє? — запитала вона.

Жінка океке, що стояла біля Лую, поглянула на неї.

— Тс-с, — шикнула я.

Лую всміхнулася.

— Мвіто! — покликала я.

— Я тут, — озвався він.

— Я бачила, як солдати готуються до виходу. У нас мало часу, — прошепотіла я.

Дитина нуру, десь дворічна, смикнула Лую за рукав.

— Хлібця? — попросила дівчинка. — Хлібця?

Лую сягнула в торбинку, що стояла біля неї, відламала шматочок хліба й дала його дитині. Маленька їй усміхнулася:

— Дякую.

Лую всміхнулась у відповідь.

— Ми маємо йти. Негайно, — сказала я, намагаючись не підвищувати голосу.

— Тс-с! — зашепотіла Лую. — Якщо я просто піду, ота жінка заб’є на сполох. Я не знаю, що з цими океке.

— Вони раби, —