Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Все одно спробуй з нею поговорити, — почула я тихий Мвітин голос.

— Поквапся!

Лую повернулася до жінки:

— Ти знаєш про Оньєсонву-Чаклунку?

Вона подивилася на Лую порожніми очима, а тоді здивувала мене: роззирнулася й підійшла до дівчини.

— Так.

Лую теж здивувалася.

— Ну, що… що ти думаєш?

— Хотіти не шкідливо, та від цього бажання не здійснюється, — прошепотіла жінка.

— Тоді побажай цього ще раз, — сказала їй я.

Жінка верескнула й витріщилася на Лую. Відступила, вирячивши очі та притиснувши руки до грудей. Коли Лую відійшла, вона не закричала й не здійняла ґвалту. Вона взагалі нічого не сказала. Просто заклякла на місці, притиснувши руки до грудей.

Я зробилася видимою й насунула покривало на обличчя. Мене мали бачити Лую та Мвіта. Ми могли дістатися будівлі з блакитними дверима лише під моїм проводом. Ми бігли протягом п’ятнадцяти хвилин. Через світлу шкіру в мене на руках люди з першого погляду вирішували, що я нуру, а Лую — моя рабиня. А оскільки ми бігли, я зникала, перш ніж хтось устигав зупинитись і добре мене оглянути. Ми ухилялися від стрімких окад і сердитих верблюдів, минали дітей нуру в шкільній формі, нещасних океке за роботою та заклопотаних нуру. А тоді опинилися на місці, під блакитними дверима.

Розділ 58

Ця будівля яскраво нагадала мені Дім Осуґбо. Зведена з каменю, з товстими зовнішніми стінами, прикрашеними різьбою, вона випромінювала енергетику таємничої влади. На блакитних дверях насправді були намальовані блакитні хвилі з білими баранцями на якійсь водоймі. Безіменне озеро? Перед будівлею стояв кам’яний знак, увінчаний жердиною, на якій майорів жовтогарячий прапор. У камені було глибоко вирізано такий напис:

ШТАБ ГЕНЕРАЛА

ДАЇБ ЯҐУБ

РАДА КОРОЛІВСТВА СЕМИ РІК

— Я ввійду перша, — сказала Лую. — На мене просто подумають, що я — темна рабиня.

Не встиг хтось із нас відповісти, як вона пробігла сходами нагору й відчинила блакитні двері. Вони грюкнули в неї за спиною. Мвіта взяв мене за руку. Його долоня була холодна, та й моя, мабуть, теж. Мені хотілося поглянути на нього, та ми досі лишалися нехтовними. Минуло кілька хвилин. Нас іззаду минали люди — на верблюдах, пішки та на скутерах. Ніхто не заходив до будівлі й не виходив із неї. Насмілюся сказати, що в бік будівлі навіть не дивилися. Так, вона була дуже схожа на Дім Осуґбо.

— Якщо вона не вийде за хвилину, вона, ймовірно, мертва, — сказав Мвіта.

— Вона прийде, — пробурмотіла я.

Минула ще хвилина.

— Як гадаєш, це Даїб повісив отих двох у печері? — запитав він.

Я про це й не замислювалася. І не хотіла думати про це тепер. Але вбити людину, а потім зробити так, щоб її тіло не могло згнити, — це було цілком у дусі Даїба.

— То ким тоді були павуки? — запитала я.

Він захихотів.

— Не знаю.

Я теж захихотіла. І стиснула його руку. Раптом широко розчинилися, гучно ляснувши, блакитні двері. Вийшла задихана Лую.

— Вона порожня, — сказала дівчина. — Якщо він там, то хіба на другому поверсі.

Ми із Мвітою стали видимими, навіть не озирнувшись.

— Він нас чекає, — сказав Мвіта.

Ми зайшли.

Усередині було прохолодно, ніби десь неподалік працювала вловна станція. Звідкись долинало гудіння якоїсь машини. Стояли письмові столи із синіми стільницями й синіми стільцями. Офісні приміщення. На кожному столі був запорошений старий комп’ютер. Я ще ніколи не бачила так багато паперу. У стосах на підлозі, у кошиках для сміття, а також у численних книжках. Це місце було марнотратством. У кінці приміщення закручувалися вгору сходи.

— Я туди не ходила, — сказала Лую.

— Розумно, — похвалила я.

— Стій тут, — наказав їй Мвіта. — Якщо хтось прийде, кричи.

Вона кивнула й поклала руку на один зі столів, щоб відновити рівновагу. Її очі розширилися й виблискували сльозами.

— Будьте обережні, — ледве вимовила вона.

Ми із Мвітою зробилися нехтовними й пішли вгору. Зупинилися біля входу. Велике приміщення за ним докорінно відрізнялося від приміщення внизу. Саме таким я його й пам’ятала. Стіни блакитні. Підлога блакитна. Пахло ладаном і запиленими книжками. А ще там панувала моторошна тиша.

Він сидів за своїм письмовим столом і гнівно на нас дивився. За його спиною було велике вікно, що пропускало всередину сонячне світло. Воно водночас кидало тінь на його обличчя й відбивалося сонячними зайчиками від крихітних дисків у кошику, що стояв на його столі. Він був водночас світлий і темний… але здебільшого темний. Його великі руки гнівно вчепилися в підлокітники крісла. На ньому красувалися блискучо-білий кафтан із вишитим коміром і тонке золоте кольє. Гранітно-чорна борода доходила йому до грудей, а чорне кучеряве волосся в нього на голові прикривала біла шапочка. Коли він продовжив мовчки витріщатися на нас, ми із Мвітою зрозуміли його натяк і зробилися видимими.

— Мвіта, мій потворний учень, — промовив він. А коли поглянув на мене, я одразу захолола зі страху, згадавши біль, якого він завдав мені за мить до того, як ударом залишити на моїй руці той символ повільної та жорстокої отрути. Я почала втрачати впевненість у собі. Я була жалюгідна. Він захихотів собі під носа, ніби знаючи, що я щойно остаточно втратила самовладання.

— А ти мала б лишатися зниклою безвісти, мертвою чи що там з тобою було, — додав він.

Мвіта ввійшов до кімнати.

— Мвіто, щ-що ти робиш? — прошипіла я.

Він проігнорував мене, підійшов упритул до Даїба і схопив кошика з дивними дисками.

— Твій мозок хворий, — заявив Мвіта й потрусив кошиком у Даїба перед носом. — У твоєму будинку було знищено все! Але ти якось зумів урятувати це? Думаєш, я не знав про твою збочену колекцію?! Я знайшов їх, коли чистив твій письмовий стіл. Уставив один у твою портативку перед заворушеннями. Мені випало подивитися, як ти забиваєш людину до смерті. При цьому ти сміявся і був… збуджений!

Даїб відкинувся назад і знову захихотів.

— Я старію. Часом люди не обходяться без невеличкої допомоги. Мене теж частенько підводить пам’ять. Утратити їх було б усе одно що втратити часточку свого розуму.

Він схилив голову набік.

— То ось для чого ти прийшов аж сюди — щоби сказати мені це? Оце тому ти докучаєш мені своїми дитячими