Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Він відібрав кошик у Мвіти й сунув туди руку. Всі диски здавались однаковими, проте він зумів за кілька секунд знайти той, який шукав. Тоді підняв його.

— Заради цього? Заради честі своєї жінки?

Він кинув диском у Мвіту. Диск не влучив у нього, а приземлився й покотився біля моїх ніг. Я підняла його. Він був заледве більший за мій ніготь. Мвіта поглянув на мене, а тоді знову повернувся до Даїба.

— Забирайтеся звідси, — сплюнув Даїб. — Я ще мушу виконати план. Здійснити пророцтво Рани: «Прийде високий бородатий чаклун-нуру й силою призведе до переписування Великої Книги». Як же зміниться ця книга, коли я винищу решту океке.

Він підвівся. Високий бородатий нуру. Чаклун із цілительськими здібностями. Саме такий, якого віщувало пророцтво Рани. Я насупилася, засумнівавшись у всьому, заради чого подорожувала. Чи не міг Рана-Провидець дійсно казати правду? Може, у пророцтві йшлося про чоловіка, не про жінку? Може, слово «мир» означало загибель усіх океке.

— Ох, спаси нас, Ані, — прошепотіла я.

— Але тебе, дівко, я теж мушу знищити, — продовжив Даїб. — Я пам’ятаю твою матір.

Він насупився.

— Я мав її вбити. Я дозволив своїм людям потішитись і лишити більшість отих жінок океке в живих. Відпускати їх на волю — все одно що насилати вірус на східні громади. Зганьблені жінки біжать туди народжувати своїх дітей-еву. Я сам запропонував цю частину плану голові ради Семиріччя. Я — її найвидатніший генерал, і мій план був блискучий. Звісно, вона прислухалася. Вона — слабка маріонетка.

Він усміхнувся, насолоджуючись власними словами.

— Це джуджу легко насилати на солдатів. Вони стають як корови — все виробляють і виробляють молоко. А що я? Мені більше до вподоби оволодіти жінкою океке та проломити їй голову. Твоя мати — виняток. — Його усмішка сіпнулася. Погляд став відстороненим. — Вона дуже припала мені до душі. Не хотілося її вбивати. Вона мала дати мені видатного, видатного сина. Чому ти дівчина?

— Я… — Я зітхнула.

— Тому що так записано, — сказав Мвіта.

Даїб повільно розвернувся до Мвіти й уперше побачив його по-справжньому. Даїбові рухи були блискавичні. Ось він стоїть за своїм письмовим столом, а ось він уже кидається на Мвіту, хапаючи його за горло сильними руками. Моє тіло намагалося здійснити тисячу дій водночас, але жодна з них не давала мені рухатися. Мене щось тримало. Тоді почало стискати. Я захрипіла і, певно, повалилася б уперед, якби не те, що мене тримало.

Я кліпнула. Я це бачила. Довкола мене змією обвилася блакитна трубочка. Дерево з дичавини. Холодне, шорстке і страшенно сильне, хоч і цілком прозоре для мене. Що більше я борсалася, то сильніше воно скручувалося. Воно видушувало з мене повітря.

— Завжди така непоштива, — промовив Даїб, душачи Мвіту й вишкіривши зуби. — Це твоя брудна кров. Ти народилася неправильною. — Він стиснув іще сильніше. — Навіщо Ані так обдаровувати таку дитину, як ти? Я мав розрізати тобі горло і спалити тебе дощенту, щоб із другої спроби Ані зробила все як слід.

Він кинув Мвіту на землю й плюнув на нього. Мвіта кашляв і белькотів, намагаючись звестися на ноги, але повалився назад.

Даїб повернувся до мене. Коли рослина-дух відпустила мене, моє обличчя було мокре від сліз і поту. Світ довкола померкнув, а тоді став яскравішим. Я широко роззявила рота, вдихаючи, й непевно звелася на ноги.

— У мене з’являється єдина дитина, і Ані дає мені ось це, — проказав він, роздивляючись мене з голови до ніг.

Довкола нас постала дичавина. Нас оточили нові дичавинні дерева, схожі на приголомшених глядачів. За ним я бачила Мвіту. Його жовтий дух несамовито палав.

— Я стежив за тобою, — прогарчав Даїб. — Сьогодні помре Мвіта. Сьогодні помреш ти. І на цьому я не зупинюся. Я наздожену твій дух. Ти спробуєш сховатися. Я тебе знайду. Я знищу тебе ще раз. Привівши війська нуру та здійснивши пророцтво, я знайду твою матір. Вона народить мені сина.

З кожним його словом я втрачала якусь частину себе. Щойно моя віра у пророцтво почала згасати, почала згасати й моя відвага. Мені було важко дихати. Захотілося благати його. Молити. Плакати. Я була готова плазувати біля його ніг, аби він не заподіяв зла моїй матері та Мвіті. Моя подорож була даремна. Я — ніщо.

— Не маєш чого сказати? — запитав він.

Я опустилася на коліна.

Він переможно повів далі:

— Я не сподіваюся…

Мвіта заволав, кидаючись на Даїба. А тоді прокричав щось, схоже на мову ва. Вхопив Даїба однією рукою за шию. Той заверещав і крутнувся. Те, що Мвіта з ним зробив, уже почало діяти. Мвіта незграбно позадкував.

— Що ти накоїв?! — крикнув Даїб, намагаючись сягнути рукою за себе і дряпаючи собі шию. — Ти не можеш!..

Я відчула, як усе повітря в кімнаті змістилось і тиск упав.

— Тоді вперед, — відповів Мвіта. Він перевів погляд із Даїба на мене. — Оньєсонву, ти точно знаєш, де правда, а де брехня.

— Мвіто! — скрикнула я так голосно, що відчула, як мені в горло хлюпнула кров.

Я побігла до них, практично не помічаючи, які страшні синці та порізи лишає на моєму тілі дичавинне дерево. Перш ніж я встигла до них добігти, Даїб по-котячому накинувся на Мвіту. Коли обидва грюкнулися на підлогу, Даїбів одяг порвався, а його тіло заколивалося, потовщуючись і обростаючи рудо-чорним хутром, великими зубами й гострими кігтями. У подобі тигра він заходився дерти Мвітин одяг, розпанахав йому груди та вгородив зуби глибоко в шию. Тоді Даїб ослабнув і перекинувся, хриплячи й трусячись.

— ЗЛІЗЬ із нього! — заволала я, вхопивши Даїба за хутро. Спихнула його із Мвіти. Крові було море. Він наполовину відірвав Мвіті шию. Із Мвітиних грудей, булькаючи, лилася кров. Я поклала на нього ліву руку. Він здригнувся, намагаючись заговорити.

— Мвіто, тс-с, — сказала я. — Я… Я все виправлю.

— Н-ні, Оньєсонву, — відповів він, кволо взявши мене за руку. Звідки в нього взагалі були сили говорити? — Це…

— Ти знав! ОСЬ що ти побачив, намагаючись пройти ініціацію! — закричала я і схлипнула. — О Ані! Ти знав!

— Та невже? — перепитав він. Із кожним ударом його серця із шиї вихлюпувалася кров, яка збиралася в калюжу довкола мене. — Чи… сталося… через… знання?

Я