Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Я вже йшла.

— Я не дуже добре говорю мовою нуру, — переймалася Лую.

— Вони все одно вважатимуть, що ти безграмотна, — запевнила я. — Нічого з тобою не буде.

Ми одночасно підвелися. Мвіта поцілував Лую в щоку.

— Пам’ятай, — сказав він мені. — Я можу робити це лише годину.

— Гаразд, — відповіла я. Сама ж я могла протриматися в нехтовному стані майже три години.

— Лую, — промовив він, — за сорок п’ять хвилин знайди таке місце, де ми зможемо сховатися.

— Гаразд, — відповіла вона. — Готові?

Ми із Мвітою натягнули на голови покривала і влаштувалися. На моїх очах Мвіту стало важко побачити. Дивлячись на когось нехтовного, людина відчуває, як її очі висихають до болю, так, що все в полі зору розмивається. Вона мимохіть відводить погляд і вже не хоче його повертати. Ми із Мвітою не зможемо далі дивитись одне на одного.

Ми вийшли на дорогу, і нас наче всмоктало в черево якогось чудовиська. Дурфа була дуже швидким містом. Я розумію, чому вона стала центром культури та суспільства нуру. Мешканці Дурфи були працьовиті та жваві. Звісно, значною мірою так було завдяки океке, які щоранку масово приходили зі своїх сіл, океке, що виконували всю роботу, якої нуру не хотіли і яку не вважали для себе необхідною.

Але ситуація змінювалася. Відбувалася революція. Нуру навчалися виживати власними силами… коли океке вже забезпечили їм для цього достатній комфорт. Вся гидота відбувалася на околицях Королівства Семи Рік, і мешканці Дурфи були особливо до неї байдужі. Хоча геноцид відбувався за лічені милі від них, ці люди були дуже далеко від нього. У найкращому разі вони бачили, що океке стало значно менше.

Це почалося ще тоді, як Лую навіть не дісталася перших будівель міста. Коли вона йшла вздовж дороги, якийсь гладкий лисий нуру ляснув її по заду і сказав:

— Іди до моєї хати.

Він показав за Лую.

— Он до тієї, зовсім неподалік, де стоїть отой чолов’яга. Приготуй сніданок моїй дружині й дітям!

Лую на мить просто витріщилася на нього. Я затамувала подих, сподіваючись, що вона замість цього не дасть чолов’язі ляпаса.

— Так… пане, — врешті-решт покірно сказала вона.

Він нетерпляче махнув їй тильним боком товстої долоні.

— Ну то йди, жінко! — Він повернувся й подався геть, такий упевнений, що Лую виконає його наказ, що не помітив, як вона одразу пішла далі. Дівчина пришвидшила крок.

— Найкраще вдати, ніби мені є куди йти, — пояснила вона вголос.

— Допоможи мені з оцим, — сказала якась жінка, грубо схопивши Лую за руку, і цього разу моїй подрузі таки довелося допомогти жінці перенести її тканини на ринок неподалік.

Це була висока кощава нуру з довгим чорним волоссям, яке лежало в неї на спині. Вона, як і Лую, була вдягнена в рапу і кофтину такого ж кольору, але її вбрання було яскраво-жовте, явно вдягнене вперше. Лую понесла важкі згортки тканин на спині. Принаймні так ми тихо та спокійно ввійшли в Дурфу.

— Гарний день, еге ж? — запитала жінка, поки вони йшли.

Лую невиразно гмикнула на знак згоди. Після цього вона ніби зникла. Дорогою жінка привіталася з кількома людьми; всі вони були добре вбрані, і жоден з них не зауважив присутності Лую. Якщо ця жінка не перекидалася з кимось словами, то вона теревенила по якомусь чорному квадратному приладу, який підносила до рота. Коли вона та її співрозмовник мовчали, прилад сильно тріщав.

Я дізналася, що донька сусідки цієї жінки стала жертвою «вбивства честі», що мало задовольнити родину чоловіка, в якого щось украв старший брат дівчини.

— Що з нами зробив Генерал? — питала жінка, хитаючи головою. — Він заходить надто далеко.

Також я дізналася, що ціни на кукурудзяне паливо для скутерів-окад знижувались, а на паливо з цукрової тростини — зростали. Уявляєте? А ще ця жінка мала хворе коліно, обожнювала свою онуку та була другою дружиною. Вона воістину вміла говорити.

Ми із Мвітою були змушені невпинно петляти, бо трималися біля Лую. Крокуючи надто близько, ми б постійно з кимось зіштовхувались, а це довело б Лую до біди. Нам було складно, але те, чим займалася наша подруга, було набагато важче.

Жінка зупинилася біля вуличного торгівця й купила Лую перстень із розтопленого піску.

— Ти дівчина мила. На тобі він буде гарний, — сказала жінка, а тоді знову почала балакати по своєму приладу.

Лую взяла перстень, промимрила «дякую» мовою нуру й надягнула його. Підняла перстень і покрутила на сонці.

Двадцять хвилин по тому ми нарешті дісталися чималої ятки на жвавому ринку, яка належала тій жінці.

— Постав отам, — наказала вона.

Коли Лую це зробила, жінка махнула їй рукою:

— Тепер іди собі.

І Лую просто стала вільною. А за кілька секунд їй наказали понести в’язку пальмового волокна, потім — замести в чиїйсь ятці, примірити сукню та прибрати гній за верблюдами. Ми із Мвітою відпочивали за будь-якої нагоди, ховаючись під столами чи між ятками, і дозволяли собі повертати видимість на кілька хвилин, а тоді знову ставали нехтовними.

Коли їй наказали розлити по ємностях паливо для окад, вона зомліла від випарів і втоми. Мвіті довелося поляскати її по обличчю, щоб розбудити. Єдиним плюсом цієї роботи було те, що Лую займалася нею сама в наметі, тож ми із Мвітою змогли допомогти їй і перепочити.

Сонце на той час уже було посеред неба. Ми провели в Дурфі три години. Лую дістала свій шанс, закінчивши розливати паливо для окад. Вона чимдуж побігла в завулок між двома великими будівлями. Він був завішаний одягом, а з одного вікна до мене долинув плач немовляти. Отже, це житлові будинки.

— Хвала Ані, — прошепотіла Лую.

Ми із Мвітою дозволили собі стати видимими.

— Хух, я виснажений, — сказав Мвіта й поклав руки на коліна.

Я потерла собі скроні, а тоді потерла збоку потилицю. У мені розгорявся головний біль. Усі ми обливалися потом.

— Лую, дуже тебе поважаю, — сказала я та обняла її.

— Ненавиджу це місце, — прошепотіла вона мені у плече й заплакала.

— Атож, — погодилася я.

Я сама його ненавиділа. Досить було побачити, як повсюди дріботять океке. Побачити, як Лую мусить робити так само. Тут щось було не так… з усіма. Океке, працюючи, явно не надто бентежились.