Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Я пам’ятаю, як віддавала свій одяг Мвіті, а тоді оберталася й перетворювалася на когось, відрощуючи кігті й тигрячі зуби. Пам’ятаю, як металася між фізичним світом і дичавиною, наче між землею й водою. Я збивала з жінок чоловіків зі збудженими ще пенісами, слизькими від крові та вологи. Я билася з чоловіками з ножами й рушницями. Там було багато бійців нуру і трохи океке, а я билася як з тими, так і з іншими, допомагаючи беззбройним. Я вбирала в себе кулі, викидала їх із себе й рушала далі. Я закривала самій собі рани від холодної зброї та укусів. Я занюхувала ніздрями різних тварин запахи крові, поту, сімені, слини, сліз, сечі, калу, піску й диму. Ось і все, що пам’ятаю.

Ми не зупинили того, що там відбувалось, але дали втекти кільком океке. Я ж приземлилася та зцілила всіх нуру, яких тільки змогла здолати. Потім ці люди перелякано ховалися по кутках, шоковані тим, чим вони займалися всього кілька секунд тому. За кілька хвилин вони почнуть допомагати пораненим — і нуру, й океке. Вони гаситимуть пожежі. Потім спробують зупинити інших нуру, які радо вбиватимуть океке. А згодом цих зцілених нуру вб’ють ошалілі від крові свої.

Я оговталася, коли тягнула Лую в якусь хатину. Її солом’яна стріха палала. За кілька секунд Мвіта долучився до нас. Він віддав мені мій одяг, і я швидко вдягнулася. І в нього, і в Лую були при собі рушниці. Трохи попереду це все — крики, бої, вбивства — тривало. Ми перезирнулися, важко дихаючи.

— Ми не можемо це зупинити, — врешті-решт сказав Мвіта.

— Ми маємо це зупинити, — сказала одночасно з ним Лую.

Я заплющила очі й зітхнула.

Неподалік від нас якийсь чоловік крикнув, а ще один заволав. Вогонь на стрісі, під якою ми перебували, розростався.

— Думаю, ми зрозуміємо, що робити, коли знайдемо Даїба, — сказала я.

Далі ми йшли крадькома. Це було складно. Нуру придушили кволе повстання і тепер просто знущалися з людей. Від вереску жертв, перемішаного зі сміхом і ревом мучителів, у мене всередині все переверталось. Але ми якось проминули це, і нашим очам відкрилося неймовірне видовище.

Просто за останнім скупченням хатинок височіли зелені стебла кукурудзи. Сотні й сотні стеблин, ціле поле. Воно й близько так не захоплювало, як те місце, яке мені показала мати, та все ж вражало мої очі: я ж народилася в пустелі. Мати вирощувала кукурудзу, коли ми жили в пустелі, а у Джвагірі вона росла на городах, але в такій кількості — ніколи. Від легкого вітерцю рослини зашурхотіли. Звук вийшов чудовий. Він нагадував про мир, зростання, достаток і проблиск надії. Кожну рослину обтяжували бездоганні кукурудзяні качани, які вже можна було зривати. Який доречний час для нальоту нуру. Без сумніву, це був задум генерала Даїба.

Ми покинули всі свої дорожні речі. Лую, на щастя, залишила свою портативку в кишені. За мапою на ній ми визначили, як нам пройти кукурудзяним полем. Дурфа була на іншому боці. Ми просувалися швидко й зупинилися всього раз, щоб нарвати та з’їсти трохи кукурудзи. За півгодини ходу ми почули якісь голоси та припали до землі.

— Піду подивлюся, — сказала я і скинула з себе одяг.

Мвіта взяв мене за руку.

— Обережно, — попросив він. — Розшукати нас на цьому полі буде важко.

— Поклади мою рапу на стеблини, — порадила я.

Я швидко обернулася на грифа й полетіла геть. Поле було величезне, але визначити, звідки лунають голоси, було легко. Менш ніж за півмилі посеред цього ж поля стояла хатина.

Приземлилась якомога тихіше на край її стріхи. Нарахувала вісьмох чоловіків океке у пошарпаному одязі. У двох за спинами були чорні маслянисті рушниці.

— Ми все одно маємо піти, — говорив один.

— Нам такого не наказували, — не здавався інший, явно роздратований.

Я злетіла вище, щоб оцінити рельєф місцевості. На захід від кукурудзяного поля було місто Дурфа, на схід від нього — Ґаді, а на південь — безіменне озеро. Злетівши ще вище, я побачила те, в чому хотіла пересвідчитися. Пагорби скінчилися. Тут земля ставала пласкою.

Позаяк на стеблинах кукурудзи лежала рапа, знайти Лую та Мвіту було легко.

— Повстанці, — сказала я їм, знову вдягнувшись. — Недалеко. Можливо, вони можуть сказати нам, де знайти Даїба.

Мвіта поглянув на Лую. А тоді, збентежившись, — знову на мене.

— Що таке? — запитала Лую.

— Ми маємо спробувати дістатися туди самотужки, — сказав він мені, проігнорувавши запитання Лую. — Повстанцям я довіряю не більше, ніж нуру.

— Ох, — видихнула я, згадавши, як Мвіті велося в повстанців океке. — А й справді. Я… не подумала.

— А як же я? — сказала Лую. — Я б могла…

— Ні, — відповів він. — Занадто небезпечно. Ми можемо дещо зробити, але ти…

— У мене є рушниця, — нагадала вона.

— А в них — дві, — сказала я. — І вони вміють ними користуватися.

Ми трохи постояли й подумали.

— Я нікого не хочу вбивати без потреби, — заявив Мвіта й зітхнув. Потер спітніле обличчя. А тоді раптом викинув рушницю в кукурудзиння. — Ненавиджу вбивати. Я краще помру, ніж далі цим займатимуся.

— Але ж тут ідеться не тільки про тебе чи когось із нас, — відповіла Лую, явно шокована. Вона потягнулася за викинутою рушницею.

— Облиш її, — твердо сказав Мвіта.

Вона завмерла. А тоді теж викинула свою рушницю.

— Як щодо такого? — запитала я. — Мвіто, ми з тобою робимося нехтовними. Так Лую зможе до них підійти, а якщо вони спробують щось утнути, чинник раптовості буде на нашому боці. Скажи їм… скажи їм, що ти несеш добру звістку про пришестя Оньєсонву чи щось таке. Якщо вони — повстанці, то якась надія в них, напевно, ще є.

Ми повільно підійшли до хатини. Мвіта був ліворуч від Лую, а я — праворуч. Я пам’ятаю, який у Лую був вираз обличчя. Вона зціпила зуби, її темна шкіра виблискувала від поту, на щоках виступили краплинки крові. Її афро скособочилося. Вона була зовсім не така, якою я знала її у Джвагірі. Та одне в ній лишилося незмінним — її відвага.

Дехто сидів на табуретах