Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Мвіта і Лую попри все спали. Всі ми виснажилися. Я не проспала ні секунди, хоч і заплющила очі. Я трусилася, хоч і відчувала тепло Мвіти та великого кам’яного багаття. У мене в голові кажанами літали факти. Мені ніяк не збороти свого батька. Я спричинюся до нашої загибелі. «Він чекав на мене», — подумала я, згадавши його підставлену спину в мить мого нападу.

— Оньєсонву, — почула я Мвітин голос.

Якось реагувати мені не хотілося. Не хотілося відкривати рота чи розплющувати очі. Не хотілося ні дихати повітрям, ні говорити. Хотілося лише впиватися своїм нещастям.

— Оньєсонву, — тихенько повторив він, посиливши хватку. — Розплющ очі. Але не рухайся.

Від його слів я відчула приплив адреналіну. Мій розум зосередився. Моє тіло перестало тремтіти. Я розплющила очі. Можливо, це було винне моє нещастя чи необхідність самоствердитись, але, поглянувши у численні очі сотень білих павуків, які з’юрмилися переді мною, я водночас відчула глибокий страх і… готовність. Один із павуків, який стояв попереду, поволі підняв одну ногу й так завмер.

— То вони досі тут, — не рухаючись, промовила я.

Ми обоє затихли, ніби читаючи думки одне одного. Ми прислухалися, щоб зрозуміти, чи не спить Лую. Але буря була надто шумна.

— Вони мене обсіли, — сказав він, і його голос трішечки затремтів. — Мою спину, ноги, карк…

Усі частини його тіла, що не торкалися мене.

— Мвіто, — тихо звернулася я. — Що такого було в тому чоловікові, що ти нам про це не розповів?

Він відповів не одразу. Я дуже сильно злякалася.

— Він був увесь в укусах павуків, — сказав Мвіта. — Його обличчя було спотворене болем.

Я замислилася про те, чи не почали вони кусати того чолов’ягу раніше, ніж його мучителі його повісили.

Я притиснулася щокою до килимка. Павук досі не опустив задертої ноги. В моїй голові промайнула тисяча думок. Я підозрювала, що їм був потрібен Мвіта. Я б ніколи не віддала його їм. Павук із задертою ногою чекав. Що ж, я теж чекала.

Він опустив ногу. Я відчула, як вони стрімко видираються на Мвіту в мене за спиною. Побачила, як вони сунуть на мене спереду. Я відчувала їхній запах; від них пахло бродінням, як від міцного пальмового вина. Попри шум бурі я чітко чула, як тупотять їхні численні ноги. Коли це павуки почали так гучно тупати ногами по піску? Наче стукаючи металом по металу? Ось і все, що мені потрібно було знати. Я вперше скористалася новоздобутою владою над своїми здібностями, стягнула довкола себе дичавину й підскочила.

Як у дичавині, так і у фізичному світі вони були схожі на павуків, але в дичавині вони були значно більші та складалися з білого диму. Вони проходили одне крізь одного, намагаючись потіснити мою блакитну постать. Я зробила з ними те, що зробила з Аро того дня, коли він допік мене черговою відмовою мене навчати. Я дряпалася, роздирала, рвала, розчленовувала. Я стала звіром. Я розривала цих істот на шматки.

У фізичному світі я тупнула ногою, розчавивши кількох створінь, які вже тікали, а тоді зазирнула у Мвітині великі очі. Він досі лежав на килимку, голий і обсаджений непокірними білими павуками. Підлога печери довкола нього була всіяна сотнями павучих трупів. Якщо хоч один із них його вкусив, я розшукаю та вб’ю всіх цих істот до останньої, а тоді наздожену їх у світі духів і знищу ще раз. Усіх до одного.

Я позирнула в бік Лую. Вона підводилася по інший бік свого багаття. Я хитнула головою, і вона кивнула. Добре. Надворі спалахнула блискавка. Тепер мій розум був надзвичайно ясний. Я була не тією Оньєсонву, з якою ти сидиш тут і розмовляєш. Навіть не уявляю, який вигляд я мала у світлі вогню, абсолютно гола, сердита, дика через те, що моя кохана людина опинилася під загрозою. «Вони гадають, що я радше віддам їм Мвіту, ніж ризикну його життям», — подумала я й лиховісно посміхнулася.

Знову спалахнула блискавка. За секунду пролунав грім. Дощ посилився. Добре чувся запах озону. В повітрі віяло напругою. Я чекала, жадала цього, повторюючи подумки своє ім’я, наче мантру. Біля самісінької печери вдарила блискавка: «БА-БАХ!» На землю опустилося полум’я. Я кинулася до Мвіти, взяла його за ногу й зібрала те, що повалила буря. Передала це Мвіті. Всі до одного павуки на ньому вибухнули, наче пальмове насіння у вогні. Печеру наповнив запах підпаленого пір’я.

Вцілілі павуки побігли в полум’я біля входу печери. Я ніколи не дізнаюся, що це було — масове самогубство чи рішення повернутися туди, звідки вони прийшли. Я остаточно пішла з дичавини, коли вдарила та блискавка, тож не побачила, чи не повернулися вони туди.

— Мвіто, — прошепотіла я, не звертаючи уваги на павучі трупи, що лежали біля нього. Моє тіло було мокре від поту, та я все одно трусилася від холоду. Підбігла Лую й накинула на нас рапу.

— Я в порядку, — запевнив він, погладжуючи мене по щоці.

— Завдяки мені, — відповіла я.

— Знаю, — засміявся він. — Я геть нічого не відчув.

— Що це було? — спитала Лую.

— Гадки не маю, — сказала я.

Мвіту щось зацікавило. Я повернулася в той бік, куди він вдивлявся. Лую теж.

— Ой, — сказала вона.

Тіла впали: канати, на яких вони трималися, опалила блискавка. І тепер висхлі рештки яскраво горіли. Таємничі страчені чаклун і чаклунка нарешті одержали похоронне багаття, на яке заслуговували.

На початку ранку буря ще тривала. Ми здогадалися, що настав ранок, лише подивившись час на портативці Лую. Поки вона варила рис, який збиралася перемішати з сушеною козлятиною та спеціями, Мвіта рив пательнею могилу збоку печери. Він наполіг, що має зробити це самотужки.

Я підійшла до електроніки вглибині печери. Цих предметів ми уникали більше, ніж трупів. То були старі прилади приреченого народу. Після того, що сталося попередньої ночі, я була готова подивитися лихій долі в обличчя.

— Що ти робиш? — запитала Лую, перевертаючи рис. — Тобі що, досі замало…

— Облиш її, — попросив Мвіта, перервавши своє копання. — Хтось із нас має подивитися.

Лую знизала плечима.

— Гаразд. Я точно не підійду до цього проклятого мотлоху.

Я тихцем захихотіла. Я розуміла її почуття, і Мвіта, гадаю, мислив так само. Але я…